Життя без прикрас
Червона машина повільно котилася путівцем, здригаючись на коліях і вибоїнах. Оксана тримала кермо обома руками, але думками вже була не в салоні, а вдома, за темною смугою лісу. Там, у маленькому селі, на неї чекали Мирон і син Назар. Варто було лише уявити, як хлопчик вибіжить їй назустріч, як у нього радісно спалахнуть очі й затремтять тонкі пальчики в очікуванні гостинців, — і втома на кілька митей відступала.
Вона не бачила сина кілька днів. Довелося поїхати до сусіднього селища до батьків: обоє занедужали, потребували допомоги, і Оксана не могла залишити їх самих. Ці дні були сповнені дрібних клопотів: приготувати, прибрати, сходити по ліки, посидіти поруч, вислухати тривожні розмови. Батьки намагалися не показувати слабкості, але Оксана відчувала, як вони раді її присутності, і тому не квапилася їхати, хоч серце весь час тяглося додому.
Тепер вона поверталася. У салоні негучно звучала спокійна музика, за склом тяглися знайомі поля й рідкі дерева, а попереду вже починалася лісова ділянка дороги. Вечір густішав швидко. Небо над верхівками ще світлішало, але між стовбурами стояла густа синя тінь. Оксана ввімкнула фари, і дві жовті смуги лягли на курну ґрунтівку, вихоплюючи коріння, кущі й траву на узбіччі.
До дому лишалося зовсім трохи. Вона вже думала про те, як Мирон відчинить ворота, як Назар, забувши про сон, розпитуватиме її про все одразу, як потім вона нарешті поставить чайник і сяде на своїй кухні. Але думки різко обірвалися, коли попереду з’явився великий темний позашляховик. Він стояв упоперек дороги й майже повністю перекривав проїзд.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.