Я збиралася купити квартиру за власні гроші, але наречений зажадав відкласти угоду до весілля

— Купиш квартиру після весілля, Оксано. У сім’ї все до спільного казана йде, а ти, як щур, усе собі в нору тягнеш.

З кухні Віктор її не випускав. Став у дверному отворі, широко розставивши ноги, наче під кожною була крижина й обидві роз’їжджалися в різні боки. Обличчя залило буряковою червоністю; на шиї сіпалася вена завбільшки з дощового черв’яка.

Оксана й далі збирала документи, не удостоївши його поглядом. Договір завдатку, довідки й витяги лягали рівною стопкою до шкіряної сумки. За цими паперами стояли п’ять мільйонів і три роки роботи: над обличчями клієнток вона сиділа в позі креветки, поки машинка для перманентного макіяжу дзижчала так довго, що цей звук закарбувався в голові глибше, ніж пігмент — у шкірі. Спина боліла постійно. Надвечір доводилося зволожувати очі краплями, а права рука часом німіла від напруження.

Частину грошей дала мати. Рівно місяць тому вона продала акції, збережені ще з кошлатих дев’яностих, — старі, наче наскрізь просякнуті нафталіном.

— Доню, жінці потрібен власний бетон. Мужики то з’являються, то зникають, а стіни незмінно дають тепло.

Саме ці гроші тепер пропонувалося відправити до якогось міфічного спільного казана. Пів року тому Оксана оселилася з Віктором в орендованій квартирі, щоб перевірити почуття. Перевірка ще тривала, а без п’яти хвилин чоловік уже розпоряджався її священними заощадженнями.

— Дай пройти, — сказала вона спокійно й застебнула сумку. — На одинадцяту мені треба бути в нотаріуса.

Звільняти дорогу Віктор не збирався. Випнув груди: відгодований бройлер, якому заманулося вважати себе орлом.

— Ти взагалі слухаєш мене? — голос у нього зірвався на вереск. — Через два тижні весілля! Куди ти мчиш? Розпишемося, потім без поспіху все оформимо. З печатками в паспортах. Буде сімейне гніздечко, наше. А зараз ти поводишся як одноосібниця.

— Одноосібниця… — повторила Оксана й підійшла до нього впритул; пахло м’ятною зубною пастою й легким роздратуванням. — Вітеньку, гроші на квартиру мої й мамині. Твоїх там рівно нуль цілих нуль десятих. Що з цього ти хочеш оголосити спільним?

— А моя турбота не рахується? — Віктор замахав руками, ледь не зачепивши сільничку на столі. — Я пів зими продукти купував! Макарони мої їла, ковбасу мою теж. У наш побут вкладався, поки ти все у свою кубушку складала!