Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

— Вибачте, мила дівчино. З голосу чую, що ви молода. Не зважайте на старого. Я не зовсім сліпий: розрізняю ваші обриси. От тільки обличчя розгледіти не можу. А воно у вас, певен, миле.

Ірина мимоволі всміхнулася. Ці слова були наче бальзам на душу, нехай казав їх літній чоловік, а не молодий хлопець. Вона уважно подивилася на нього, взяла за руку й погладила її — само собою, не думаючи, що скажуть перехожі.

— Усе-таки, може, вам потрібна допомога? Я працюю в пансіонаті для літніх людей. Якщо знадобиться, допоможу.

— Дякую, мила дівчино. Як вас звати?

— Ірина.

— А я Аркадій. Можна просто Аркадій, а якщо вам зручніше на ім’я та по батькові — Аркадій Вікторович. Гарне у вас ім’я, юна леді. Батьки, мабуть, довго вибирали?

— Коли я народилася, воно було в моді, — сказала Ірина. — Не думаю, що батьки довго вибирали: назвали, як тоді багатьох називали.

Обличчям старого ковзнула усмішка. Ірина помітила її одразу: на роботі вона звикла вловлювати зміни в настрої літніх людей.

— Уже добре, що вдалося відвернути вас від сумних думок. Я давно вас тут бачу, часто йду через парк на роботу. Усе ніколи було зупинитися, запитати, як ви. А сьогодні побачила, що ви плачете, і мені…

— І вам стало шкода старого?

Вона підібгала губи. Треба було спершу подумати, як прозвучать її слова для того, кому вони призначалися.

— Вибачте, якщо я вас образила.

Не судити про людину з її одягу Ірина навчилася приблизно три роки тому, коли щойно влаштувалася в пансіонат. Тоді з місцевої лікарні швидкою привезли літнього чоловіка. На ньому була казенна лікарняна піжама, речей із собою майже ніяких; сам зарослий, неголений. Новенька санітарка ще дивилася на деяких мешканців з огидою. Марина Марківна помітила це.

— Ти, дівко, носа не верни. За виглядом звичайного безхатька може ховатися цілий генерал. От привезли дідка, а він, може, мільйонер.

— І що мільйонерові тут робити? Байдикувати? Тут же не Балі й не Канари.

— Ех, Ірино, була дурепою, дурепою й залишишся. Я свою квартиру від генерала отримала, не менше.

Історія Марківни нагадувала казку про Попелюшку, тільки Попелюшкою в ній виявилася звичайна санітарка. До пансіонату привезли чоловіка, який утратив пам’ять. Одягнений він був пристойно, мав доглянутий вигляд, при ньому були документи. А сам нічого не пам’ятав: ні хто він, ні звідки, ні як опинився тут.

Згодом з’ясувалося, що в гостях у друга він напився, впав і вдарився головою. Друг вирішив, ніби той уже Богові душу віддав. Насправді чоловік був непритомний.

— А далі що? — запитала Ірина, слухаючи розповідь Марківни.

— Далі приятель відвіз його машиною до іншого міста й покинув. Опритомніла людина, а пам’яті немає. Міліціонери відправили до нас: вік уже поважний. Але мозок — штука хитра. Пам’ять повернулася, і з’ясувалося, що перед нами генерал міліції.

— Невже ніхто його не шукав? У нього ж, мабуть, дружина, діти? Заяви ніхто не подавав?

— І дружина є, і діти. Мабуть, шукати в іншій області нікому на думку не спало. А він тут байдикував. Коли все згадав, подарував мені квартиру. Я його вмивала, з ложечки годувала, уколи робила. Коли голова боліла, компреси накладала. Тож не дивися на людей звисока.

Згадавши цей урок, Ірина знову підібгала губи й ще раз попросила в старого пробачення.

— Не мучтеся, юна леді. Старий, що плаче, — як дитина, що плаче. Його хочеться обійняти, по голівці погладити, заспокоїти. Ви от зараз, самі того не помічаючи, гладите мою руку. Це правильно, по-людськи. Я б навіть сказав — по-божому, по-православному.

Аркадій Вікторович вдивлявся в дівчину. Він відчував тепло її долоні, розрізняв обриси обличчя, але риси залишалися недоступними його ослаблому зору. І все ж він внутрішньо розумів, що перед ним людина з чистою душею, хоча життя пошарпало її нещадно.

Про себе він такого сказати не міг. Мабуть, настав час підбивати підсумки: згадувати те, що в житті було, і визнавати те, що втратив із власної вини.