Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Вона сама здивувалася своїй пропозиції. Але їй і справді до нестями захотілося солодкого: сидіти на лавці, їсти морозиво й розмовляти ні про що з незнайомою людиною.

— Ви справді цього хочете, моя юна леді?

Обличчя старого посвітлішало. Навіть крізь пелену в його очах наче почало пробиватися внутрішнє світло.

— Так. Звісно, надворі вже не спекотне літо. Але, як на мене, ми обоє заслужили таке частування. Правда?

— Правда. Не повірите, Ірино, як мені хочеться шоколадного морозива на паличці.

У його голосі зазвучала радість. Ірина схопилася й побігла до ятки неподалік від входу в парк. Відкрила гаманець, дістала останню купюру.

«Безтурботна ти, Ірино. Останні гроші — на морозиво». Вона сама себе насварила й сама ж відмахнулася: «Та до біса. Живемо ж востаннє».

Радощів у Ірини й без того було мало. Не відмовляти ж собі ще й у цій. Вона простягнула продавчині купюру.

— Дайте, будь ласка, два морозива: біле й шоколадне.

— Тримайте. Смачного!

Із двома порціями Ірина повернулася до лавки. Шоколадне вона обережно вклала старому в руку.

— Дякую вам, мила. Скільки з мене?

— Ніскільки. Ви склали мені компанію, а я вас пригостила.

— Тоді дозвольте й мені вас запросити. Коли будете вільні, зустрінемося тут-таки. Тільки пригощатиму я: візьмемо каву глясе, з морозивом. Спробуйте, вам сподобається.

— Я одного разу куштувала. Смачно, справді. Із задоволенням прийду.

Та кава була наче з минулого життя. Денис покликав її на побачення до кав’ярні й замовив глясе. На цьому все й скінчилося: дізнавшись, що Ірина сирота й заробляє копійки санітаркою в пансіонаті, він її покинув. У перспективного студента, мабуть, не знайшлося нічого спільного з такою дівчиною.

Потім вона зустріла його в місті. Усе-таки підійшла й запитала:

— Дене, чому ти мене покинув?

— А навіщо мені злиденна санітарка?

Модний одяг, сигарета в руці, самовпевнений вигляд — таким він їй і запам’ятався. Денис дивився на неї знизу вгору й відповідав при кількох хлопцях і дівчатах, що стояли поруч. Вони чули кожне слово. Саме це виявилося найприкрішим: її приниження стало видовищем для всіх.

Ідучи геть, Ірина лаяла себе. Вона ж знала відповідь іще до того, як підійшла до Дениса. Усе було зрозуміло: він — перспективний студент, вона — санітарка, у якої ні батьків, ні грошей. І все-таки зупинила його, запитала, змусила сказати вголос те, чого зовсім не хотіла чути. Ірина йшла й знову поверталася до свого запитання: навіщо було питати? Невже сподівалася почути інше, коли сама чудово розуміла, що він скаже? Після цього вона дала собі слово більше не ставити запитань, на які вже знає відповідь.

Але зараз перед нею була інша людина, і від її запрошення відмахуватися не хотілося.

— То коли ж у вас вільний день, мила Ірино?

— Сьогодні відсипатимуся після доби. А в четвер ми могли б зустрітися.

— Отже, в четвер і вип’ємо глясе. Дякую. На котру годину мені вас чекати? Тут, на цьому місці, — він постукав палицею по землі.

— Я йтиму зі зміни. Можу одразу до вас, навіть додому не заходити. Уранці вам зручно?

— Старим зручно завжди, особливо коли їх хоче бачити така панянка. Домовилися: у четвер, до десятої ранку.

Аркадій Вікторович підвівся, з театральною люб’язністю підняв капелюха й схилив голову. Потім тихо пішов алеєю, постукуючи палицею. Ірина дивилася йому вслід. Отже, дорогу він усе-таки розрізняє; не зовсім утратив зір.

До зарплати залишалося три дні. Удома ще були крупа, чай і трохи масла — дотягнути можна. Ірина переживала й голодніші дні. Вона всміхнулася сама собі й рушила додому: треба було приготувати обід і вечерю, розділивши склянку крупи й решту масла на два прийоми їжі.

Зате фігура моделі. Жодних зайвих кілограмів.