Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Кота ж треба годувати. Не поясниш йому, що до зарплати знову доведеться терпіти, не запропонуєш хліба з водою й не скажеш: вибач, грошей немає, іди лови мишей. Ірина й собі не завжди могла купити нормальну їжу. Зазвичай обходилася капустою й картоплею, іноді був буряк. Палицю ковбаси дозволяла собі після зарплати; решту днів доводилося їсти те, на що вистачало. Для неї це було звично, але кота на таке життя не посадиш. Завести його, щоб потім щоразу думати, чим нагодувати, вона не могла. Тому вдома й далі розмовляла з телевізором.

Виручала Марина Марківна. Іноді кликала на дачу, на шашлики, а Ірина допомагала їй копати город і садити картоплю. Стара санітарка ділилася овочами, жаліла дівчину, давала поради, які й справді допомагали, і двічі прикривала її перед начальством. Ні, на Марківну Ірині скаржитися не було чого.

А от про нового знайомого вона знала поки що мало. Ім’я та по батькові він назвав, але ким працював, чому приходив у парк і сидів там сам — про це вони так і не поговорили. Нічого, четвер скоро. Буде час запитати. Зараз слід було поспати: завтра знову на зміну.

Працювати добу через добу її змушувала скрута. Після зміни хотілося відіспатися, але наступного дня знову треба було йти до пансіонату: інакше за що харчуватися? Скоро доведеться купувати й нові туфлі, а грошей на них поки не було. Ірина підбадьорювала себе тим, що чула від бабусь. Для них вона найкраща, душечка; вони казали це їй, попри її бідний одяг і мізерний заробіток. Отже, хоч щось у неї виходило. Вона могла допомогти їм, умовити, заспокоїти, і вони любили її за це. Ірина трималася за їхні слова: отже, недаремно живе, недаремно їсть свій хліб і дихає.

Літні мешканці її обожнювали. Начальство, навпаки, знаходило в цьому привід для невдоволення, й Ірина не розуміла, за що її сварять. Усі задоволені, сварок немає — хіба це погано? Навіть Іванівна, найсварливіша й найконфліктніша мешканка, погоджувалася на її прохання прийняти таблетки чи поїсти несмачної каші.

— Іринко, ну вмієш ти вмовляти! — казала Іванівна. — Знаю ж, що ця чортова каша на воді. А послухаю тебе — з’їм і ложку оближу. Та що ложку! Ще й у чергу по добавку стану.

Довкола сміялися. Оксану Дмитрівну такі сцени особливо злили.

Варто було комусь завередувати, відмовитися від їжі чи ліків, як кликали Ірину. Родичі просили саме її: втішити старенького, приглянути за ним, нагодувати, допомогти з гігієною. Самі мешканці теж зверталися до неї. Якщо таблетки залишалися неприйнятими або людина не хотіла їсти, знову шукали санітарку — ту саму, яка вміла вмовити навіть Іванівну. Для Оксани Дмитрівни це було особливо прикро. Раніше, до появи цього дівчиська, усі питання в пансіонаті вирішувала вона, завідувачка. До неї зверталися, у неї питали, від неї чекали рішення. Тепер же і родичі, і літні мешканці найчастіше кликали Ірину, хоча посаду завідувачки й далі обіймала Оксана Дмитрівна.

Оксана Дмитрівна знала й інше: позаочі її називали змією, особливо отруйною. Зазвичай їй було до цього байдуже. Але випадку з генералом вона забути не могла. Той чоловік утратив пам’ять, Марина Марківна доглядала його, а коли він захотів віддячити їй, про завідувачку ніхто не згадав. Ірина теж не замовила за неї й слова.

Раніше Марківна неодмінно прибігла б по пораду до Оксани Дмитрівни. А тепер — сама все знає. Та й Ірочка без неї хто? Шмаркачка. Нічого, обидві ще потанцюють.

У середу Ірина чергувала, коли її викликали до кабінету. Завідувачка не питала, чи може дівчина затриматися.

— Залишаєшся на другу добу. Олені, яка тебе змінює, терміново треба до пенсійної служби. Поставити замість неї нікого, крім тебе. Тож доведеться попрацювати.

Ірина тяжко зітхнула. Нормально відпочити знову не вдасться. Відмовиться — ще більше налаштує завідувачку проти себе. Але за кожне чергування їй платили окремо, і зайва доба дозволить нарешті купити туфлі. Вона кивнула, опустивши руки.

— Нічого, попрацюєш, зате зарплата вийде пристойна. Я тобі ще премію випишу.

— Дякую, Оксано Дмитрівно.