Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Ірина знову кивнула й вийшла. У роздягальні вона сіла на лавку біля своєї шафки, притулилася головою до холодного заліза, намагаючись хоч трохи остудити думки, і заплющила очі.

Як там Аркадій Вікторович? Чи не образиться, коли вона не прийде на зустріч? Вони домовилися, він обіцяв пригостити її глясе, а тепер вона залишиться в пансіонаті ще на добу. Ірина досі не знала, що це за людина, ким він був раніше й чому проводить ранки на лавці. Але змінити нічого не могла: робота є робота. Відмовити завідувачці — означає ще дужче налаштувати її проти себе. Старенький, мабуть, уже має пенсію, а Ірині треба заробляти на їжу та взуття. Залишалося сподіватися, що він сидить у парку постійно. Тоді вони ще зустрінуться, навіть якщо о призначеній годині вона прийти не зможе.

Пенсія в Аркадія Громова справді була, і чимала. Усе життя він прослужив, дослужився до генерала, а потім його запросили викладати на кафедрі інституту, який він колись закінчив. Звідти він вийшов молоденьким лейтенантом.

Сімейне життя останніми роками не тішило його, і сам він не міг до пуття зрозуміти чому. Діти були живі, мешкали за кордоном, часто приїздили на свята. Але дружини поруч не було вже близько десяти років. Вона захворіла на запалення легень, а через три дні померла. Лікарі пояснили, що причиною став новий штам грипу, проти якого ще не знайшли дієвого лікування.

Після її смерті в Аркадія почався нервовий розлад, хвороба посилилася, зір став стрімко погіршуватися. Світ довкола нього поступово тьмянів.

Без Світлани все втратило колишній сенс. Діти й онуки кликали до себе, але він питав себе, кому потрібен сліпий старий, і відповідав: нікому. Так і жив сам як палець.

Останнім часом до нього почав заходити Віктор Руденко, колишній учень. Молодий, тямущий слідчий, від якого багато чого чекали. Уперше він прийшов по пораду випадково, побачив, у якому стані наставник, і зрозумів: самому старенькому не впоратися. Відтоді забігав майже щодня, хоча б на п’ять хвилин.

— Вітю, я ображуся, якщо знову не візьмеш грошей. Он, на комоді лежать. Візьми, не засмучуй старого.

Віктор брав, але тільки десять чи двадцять, не більше. Радше для того, щоб не образити. Досвід, яким ділився генерал, не мав ціни, і молодий слідчий це розумів. Він допомагав Аркадію Вікторовичу, вчився в нього, переймав прийоми роботи. Результати були помітні: Віктора вважали найкращим, доручали йому найскладніші та найвідповідальніші розслідування.

— Як справи, Вікторе? — питав наставник, вдивляючись у нього, як у власну дитину.

— З однією справою ніяк не розберуся.

З портфеля з’являлася чергова папка. Віктор читав матеріали, і вони вдвох розбирали розслідування до дрібниць. Молодий слідчий радів як дитина: наставник помічав те, повз що він пройшов би, знаходив зв’язки й висновки, до яких Віктор сам іще не додумався.

— Тільки одного я не схвалюю, — говорив Аркадій Вікторович. — Ти виносиш справи з кабінету. Я старий слідчий і нікому про це не розповім. Але побачить хтось із відділу — клопоту не обберешся.

— Розумію, Аркадію Вікторовичу. Але переказати своїми словами — зовсім не те, що прочитати свідчення з аркуша. Свідок тримав його в руках, підписав. Тут важливе все.

— Згоден. І все-таки обережніше. Ти ж знаєш, чим ризикуєш.

Віктор кивав. А потім сталося те, чого побоювався генерал: зникли матеріали нового розслідування.

Сам слідчий не розумів, куди поділася папка. Хтось узяв її з кабінету? Чи він прихопив її до наставника й залишив там, не помітивши? Він уже вдруге обшукував квартиру й кабінет, але не знаходив нічого.

— Чорт, знову все перерив! Може, у генерала залишив? Тільки чи показував я йому цю справу…

Зі злістю Віктор ударив кулаком по столу. Двері були зачинені нещільно, говорив він голосно, хоча в кабінеті нікого не було. У коридорі його почули.

На обличчі чоловіка, який прислухався до цих слів, з’явилася єхидна усмішка. Попався, молодчику. Нічого було ходити фраєром. Загубив справу — тепер відповідай за всією суворістю.