Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

А начальство його не обминало. Потрібна квартира — першим поставили в чергу. Потрібна машина — дали джип, нехай і вживаний. Відпустка влітку — будь ласка, ще й із відпочинком у відомчому пансіонаті. Віктора попереджали: так гладко все йти не може, надто високо злетів, дивись, упадеш.

Віктор нікого не слухав. У нього була власна інтуїція, а поруч — генерал, до якого завжди можна прийти по пораду. Він був певен, що цього вистачить і впасти йому не дадуть ані чуття, ані досвід наставника. Аркадій Вікторович бачив, як складаються справи учня, помічав його успіхи й хотів сказати Віті, щоб той був уважнішим. Але успіх ішов за успіхом, молодого слідчого цінували, йому доручали відповідальні розслідування. Старенький і сам піддався цій упевненості. Він уже вірив не лише у здібності Віктора, а й у його удачу, у те, що учневі ніщо не загрожує. Попередження, яке він збирався висловити, так і залишилося невисловленим.

Одного разу вдома задзвонив телефон. Незнайомий голос говорив тихо, виразно вимовляючи слова:

— Ну що, генерале, дострибався твій улюбленець? Віктора затримали. Підозрюють у фальсифікації справи. Гарну зміну ти собі виростив. Може, і свої генеральські погони таким самим способом заробив?

— Хто говорить?

— Це не жарт. Зателефонуй у відділення, сам дізнаєшся.

Співрозмовник кинув слухавку. Короткі гудки ще довго звучали в Аркадія Вікторовича у вухах. Він стояв біля телефону, не вірячи почутому. Віктор і справді носив із собою папки, міг загубити одну з них. Але фальсифікувати матеріали — ні.

Генерал набрав знайомий номер і попросив чергового з’єднати його із заступником начальника Юрієм Шульгою.

— Юрію, привіт. Це Аркадій.

— Привіт! Як живеш?

— Нормально. Ти краще скажи, що у вас із Віктором Руденком?

— А ти не знаєш? Заарештували його. Справа зникла. Тільки хтось має на нього зуб: звичайну втрату повернули так, наче він винен у чомусь набагато серйознішому. А це вже великий строк.

— Отже, папку справді не знайшли?

— Ні. Усе було підшито, докази зібрано, обвинувальний документ готовий. Залишалося передати до суду — і отримуй капітанські зірки. А натомість приходить твій Вітько вранці на роботу, у кабінеті обшук. Де справа? Немає. І справа ж непроста. Знаєш, кого він вів?

— Звідки мені знати? Ми з Віктором спілкувалися приблизно пів року тому.

Аркадій Вікторович збрехав. Бракувало ще дужче нашкодити учневі. Хто знає, чи не слухає хтось їхню розмову і як потім скористається почутим.

— Заступника прокурора взяли на хабарях, — вів далі Юрій. — А далі ще чимало накопали. Віктор загубив матеріали, навмисно чи з необережності — не знаю. Але згори вже звеліли вважати це умисним приховуванням слідів злочину з корисливих мотивів. Сам розумієш, чим йому загрожує.

— Де він зараз?

— Поки в КПЗ. Потім суд вирішить.

— Дякую. Тримай мене в курсі. Якщо щось дізнаєшся, телефонуй будь-коли.

Поклавши слухавку, Аркадій Вікторович ледве втримався на ногах. Йому стало зле; він одразу опустився на стілець біля телефону. Треба вийти, подихати, подумати. Він швидко накинув куртку, взув старі, ще міцні й теплі калоші та вирушив на вулицю.

Ходити й розмірковувати він любив завжди, але зараз думки не складалися. Думай, старий дурню. Треба допомогти Вікторові. У тому, що той не підробляв справи, Аркадій Вікторович не сумнівався. Загубити міг — звик тягати папки із собою. Тепер доводиться розсьорбувати.

Від болю защеміло серце. Віктор став йому майже рідним сином, а те, що сталося з учнем, генерал сприймав як власний провал. Дійшовши до улюбленої лавки, він сів і заплакав. Стриматися не вдавалося. Мабуть, навіть за дітей він не переживав би так сильно, як зараз за Вітька.

Ірина тим часом нарешті йшла зі зміни. Дві доби закінчилися. Вона думала, що здохне, якщо затримається в цьому чудовому закладі ще на п’ять хвилин. Швидше додому, у ванну, потім спати без задніх ніг до наступного ранку.

Накинувши куртку, вона поспішила вийти, поки завідувачка не помітила й не надумала залишити її ще й на третю добу. Дорогою уявляла старенький диван, просілий посередині, але такий зручний і улюблений. Прийняти душ, залізти під тонку вовняну ковдру з головою — і спати.