Майстерня Назара Руденка тулилася на далекому краї міста, у довгому ланцюгу старих гаражних боксів, де в холодні місяці тягло вогким металом і промерзлою штукатуркою, а влітку під дахом стояв густий запах пилу, прогрітого лаку й дерева, яке пам’ятало чужі домівки довше, ніж люди пам’ятали власні обіцянки. До Назара звозили все, на що інші вже махнули рукою: комоди, розсохлі так, що шухляди застрягали на півдорозі; крісла з продавленими сидіннями; буфети, тріснуті з боків; важкі столи, потемнілі від часу й родинних застіль. Умільців, здатних не просто склеїти стару річ, а повернути їй вигляд і гідність, майже не лишилося. Назара в цьому рідкісному ремеслі вважали одним із найкращих.
Жив він так само, як працював: розмірено, небагатослівно, без зайвого блиску й показного тепла. Жінки в його житті з’являлися час від часу, затримувалися ненадовго й зникали з однаково втомленою розгубленістю на обличчях, ніби виходили з дому, де тепло, надійно, чисто, але нічим дихати. Поруч із Назаром не було тривожно, голодно чи страшно. З ним було спокійно аж до нерухомості. А потім цей спокій починав тиснути, як низька стеля.
Його мати, Софія Григорівна, уже третій тиждень лежала в кардіології. Серце здавалося нападами, і лікарі говорили з Назаром надто м’яко, надто обережно, ніби боялися не діагнозу, а його мовчання. Він приїздив до неї після майстерні, приносив чисті сорочки, яблука, окуляри з новою оправою, але вона щоразу дивилася не на пакети, а на його порожні руки: раптом він нарешті привіз фотографію, де поруч із ним стоїть жива жінка, а не чергова обіцянка.
— Назарчику, — сказала вона якось телефоном слабким, але, як і раніше, впертим голосом. — Не вдавай, що не зрозумів. Розписався ти чи знову відклав?
— На п’ятницю призначили, мамо. Документи подали, черга підійшла. Усе буде як належить.
— Ти мені ту п’ятницю ще з весни показуєш, як морквину віслюкові. У мене, може, тих п’ятниць у запасі всього кілька, та й ті лікарі між собою ділять. Картку привезеш?
— Привезу.
— Не просто привези. Зроби так, щоб поруч із тобою на знімку була жінка, а не порожнє місце. І усміхнися, прошу тебе. Ти свої шафи лаком покриваєш ніжніше, ніж із нареченими розмовляєш. Руки в тебе золоті, ніхто не сперечається, але обличчя на розписі зроби людське. А то бідолашна подумає, що її не заміж кличуть, а до нотаріуса на заповіт ведуть.
Назар пообіцяв усе, що вона хотіла почути, вимкнув телефон і ще довго стояв перед старим буфетом, на якому мав висохнути останній шар лаку. Власне життя завжди здавалося йому справою, яку можна відкласти: не сьогодні, не зараз, після замовлень, після ремонту, після лікарні. Але думка про те, що мати може піти, так і не встигнувши повірити, що в сина все налагодилося, притисла груди, мов мішок із мокрою стружкою.
Лідія Бондар, жінка, з якою Назар збирався оформити шлюб, переносила дату з дивовижною легкістю. У неї то болів зуб, то псувався настрій, то, за її словами, «день був неправильний». Назар не вмів квапити людей, особливо тих, хто вже однією ногою стояв біля виходу. Коли Лідія все-таки погодилася на п’ятницю, він вирішив: тепер зірватися нічому. Софія Григорівна ще тримається. Штамп поставлять. Вранці він відвезе фотографію, і мати бодай на кілька годин перестане міряти його самотність лікарняними стінами.
У призначену п’ятницю Лідія так і не прийшла…
