Назар сидів у залі установи реєстрації, відчуваючи, як парадний костюм, куплений багато років тому для чужого свята, впирається в плечі й загрожує зрадницьки розійтися на животі, якщо вдихнути глибше, ніж звичайно. Спершу він дивився на двері. Потім на годинник. Потім знову на двері, вже не чекаючи дива, а ніби виконуючи обов’язок перед власним терпінням.
За пів години телефон коротко здригнувся. Повідомлення виявилося майже беззвучним за змістом: «Пробач. Не зможу. Потім усе поясню». Пізніше спільні знайомі донесли й справжнє пояснення — у Лідії раптом з’явився чоловік із грошима, планами й тим блиском, якого Назарові завжди бракувало.
Він сховав телефон у внутрішню кишеню. У двадцять років такий удар міг видатися кінцем світу, що вимагав ночей без сну й гірких слів. У п’ятдесят три це виглядало не трагедією, а приниженням: тісним, незграбним і безглуздим, як старий піджак, у якого ґудзик тримається на останній нитці.
Назар уже підвівся, щоб піти, коли поруч зупинилася реєстраторка Раїса Павлівна — жінка з великим стажем, суворою зачіскою й небезпечною звичкою вимовляти вголос усе, що не встигло затриматися в голові. Вона кивнула в дальній кут зали.
— Он подивіться. Красуню теж покинули. Наречений із ранку зник, ні дзвінка, ні записки. Сидить, бідолашна, ніби крило перебили. Чого добру пропадати? Беріть її — я вас і розпишу.
Назар повернув голову.
Біля стіни сиділа жінка, до якої слово «покинута» пасувало погано, майже образливо. Темне волосся спадало на плечі без навмисного укладання, спина лишалася рівною, хоч обличчя й виказувало: триматися їй доводиться через силу. В очах стояла образа — не гучна, не театральна, а така глибока, що казенна зала з пластиковими стільцями, блідими стінами й запахом дешевого засобу для підлоги раптом здалася ще тіснішою. Жінка була тут чужою, ніби помилилася дверима й тепер не знала, у кого спитати, як вибратися.
Вона помітила погляд Назара, насторожилася й міцніше притиснула до себе сумочку.
— Ви це зараз серйозно сказали? — спитав Назар у Раїси Павлівни.
— Ой, та що ви, — реєстраторка вмить притисла теку до грудей. — Я ж так, з язика зірвалося. Хоча обидві заяви на сьогодні справді в роботі. Якщо другі сторони підтвердять відмову, а ви підпишете нову заяву, завідувачка може дозволити нестандартне оформлення. Теоретично, звісно.
— Теоретично, — повторив Назар і підвівся.
— Куди ви пішли?
— Знайомитися. Раз ви майже видали нам направлення до долі.
— Я нічого не видавала! Я просто подумала вголос.
— Уголос думають: «Схоже, дощ буде». А ви дали цілком робочу інструкцію.
Він підійшов до незнайомки, але сів не поруч, а через одне місце, залишивши між ними порожній стілець. Так сідають люди, які самі щойно дістали удар і розуміють: чужий біль не можна зачіпати ліктем.
Жінка здригнулася. Сумочка зісковзнула з колін; вона потягнулася її впіймати, але разом із сумочкою на підлогу випав телефон, а з розстебнутої косметички викотилася помада.
— Перепрошую, — пробурмотіла вона, червоніючи від безпорадності. — У мене сьогодні все падає. Навіть те, що раніше роками лежало нормально.
Назар нахилився по помаду й одразу ж глухо вдарився лобом об край сусіднього сидіння.
— Початок багатообіцяльний, — сказав він, потираючи забите місце. — Не хвилюйтеся. Учора я вдома кран ремонтував. Воду, як мені здавалося, перекрив, змішувач розібрав, пішов по прокладку. Повертаюся — сусіди знизу в двері стукають так, ніби хочуть винести їх разом із косяком. Кричать, що в них на кухні дощ. Виявилося, я закрутив не той вентиль. Поки ходив до магазину, дали напір. По підлозі плавали табуретки й котлети, які я розморожував на вечерю. Практичний висновок: навіть якщо ви впевнені в собі як великий майстер, перевіряйте обидва крани.
Незнайомка подивилася на нього спершу недовірливо, потім її губи здригнулися.
— Котлет шкода.
— Пішли в самостійне плавання. Зате сусіди тепер вітаються особливо виразно.
Вона підняла помаду, защіпнула сумочку й раптом вдивилася в нього уважніше.
— Дивне відчуття. Ніби я вас уже десь бачила. Або не вас, а людину з таким самим обличчям. Хоча, може, це було в якомусь минулому житті.
— У переселення душ я, мабуть, готовий повірити, — відповів Назар. — І в те, що деякі зустрічі трапляються не зовсім випадково.
— Іноді я теж так думаю. А іноді здається, що люди вигадують знаки, аби не визнавати власних помилок.
— Тоді без знаків. Мене звати Назар Руденко. Мені п’ятдесят три. Займаюся реставрацією старих меблів. Квартира є, робота є, звичка лагодити зламане — теж. Мати в лікарні, серце майже не тримає. Вона дуже хоче побачити мене одруженим. Жінка, з якою я мав сьогодні розписатися, не прийшла. Ось уся ситуація без прикрас.
Незнайомка дивилася на нього довго, ніби вирішувала, чи не бере він участі в чиїйсь дуже кепській виставі.
— Ви завжди так знайомитеся?
— Ні. Зазвичай я взагалі цього не роблю.
— Тоді все ще дивніше.
— Не сперечаюся.
Вона помовчала, провела пальцем по металевій застібці сумочки й ніби ступила з високого берега, не перевіривши глибини.
— Олеся Вербицька. Тридцять шість. Викладаю фортепіано. Чоловік, з яким я жила, забрав мої заощадження, переоформив на себе мою частку житла й продав піаніно моєї бабусі. Я вагітна. Термін маленький. Думаю, для вашого плану з порятунку маминого спокою це не найзручніший варіант.
Слова прозвучали рівно, але сама Олеся здивувалася, як легко вони вирвалися. Три роки вона вчилася мовчати, добирати безпечні вислови, обходити чуже роздратування краєчком. А перед цим незнайомим чоловіком у тісному костюмі сказала все одразу: без упаковки, без виправдань, без прохання пожаліти.
Назар не відсахнувся. Не став показувати великодушність. Не вичавив із себе співчутливої усмішки.
— Раз дитина буде, значить, буде, — сказав він після короткої паузи.
— Ви завжди так говорите? Ніби звіряєте список деталей перед складанням?
— Як саме?
— Отак. Факт прийнято, заносимо до відомості. Ви, мабуть, і кота так би завели: прийшов — насипаємо корм.
У Назара ледь помітно здригнулися кутики губ.
— Котів не тримаю. Шерсть сідає на свіжий лак. Але логіка загалом правильна.
Олеся закрила обличчя долонею й раптом розсміялася — коротко, нервово, з надломом, ніби сміх прорвав тугий вузол у грудях.
— Я сиджу в установі реєстрації, обговорюю з незнайомцем уявного кота й шлюб, якого немає. Здається, мені справді час додому.
— Вам є куди їхати? — спитав Назар без жалісливої інтонації, майже ділово, як питають про стан старої завіси перед тим, як її міняти.
Сміх урвався. Питання влучило просто туди, куди вона весь день намагалася не дивитися. Формально житло в неї було. На паперах частка вже належала Артему Савченку — тому самому нареченому, який сьогодні навіть не з’явився.
— Дуже умовно, — відповіла вона майже пошепки.
Раїса Павлівна спостерігала з-за стійки, притискаючи до себе теку так міцно, ніби та могла захистити її від наслідків необдуманої репліки.
— Ви що, справді це обговорюєте? — не витримала вона.
Назар озирнувся.
— Раїсо Павлівно, ви запропонували. Ми розглядаємо.
— Я не запропонувала, я ляпнула! У мене тридцять років роботи з молодятами, нерви вже як старі нитки. Не все ж виконувати.
Олеся фиркнула й прикрила рот долонею. Назар скоса глянув на неї, і між ними на секунду виникла дивна, майже дитяча веселість. Не тому, що було смішно. Просто абсурд виявився легшим за відчай.
— Я не сказала «так», — попередила Олеся, дивлячись у потертий лінолеум.
— Ви поки що просто залишилися, — відповів Назар. — Для початку і це вже було чимось…
