Романтики в цій сцені не було ані крихти. Двоє дорослих людей сиділи на жорстких стільцях у казенній залі, кожен зі свіжим соромом усередині, і говорили надто прямо для першого знайомства. Але саме ця незграбна чесність раптом здалася міцнішою за всі плавні обіцянки, якими Олесю годували останні роки.
Наступні дві години Раїса Павлівна провела на телефоні, вибиваючи підтвердження, погодження й дозвіл завідувачки. Вона то вкривалася червоними плямами, то обмахувалася чистими бланками, то шепотіла в слухавку, то раптом зривалася на хрипке: «Випадок незвичайний, але люди повнолітні й розуміють, що роблять». Лідія відмовилася від попередньої заяви з такою легкістю, ніби йшлося про запис на стрижку. Артем буркнув, що йому байдуже, які папери там треба скасувати, аби його більше не чіпали. Завідувачка довго перегортала документи, телефонувала комусь вище, радилася майже беззвучно й зрештою втомлено махнула рукою: відповідальність бере на себе.
Печатка опустилася на папір сухим, остаточним ударом.
— Вітаю, — сказала Раїса Павлівна й похитала головою. — Я тут стільки років, усякого надивилася. Але щоб отак, на повороті… Тримайте документ обережно. І запам’ятайте: якщо печатка ляже погано, потім у банку чи в нотаріуса вас довідками замучать. Я чорнила не пошкодувала, тож свідоцтво у вас майже вічне.
— Дякую за професіоналізм, — серйозно сказав Назар. — У нас поки досвіду мало.
Олеся стояла поруч, тримаючи свідоцтво обома руками, ніби папір міг вислизнути й зникнути, як усе надійне зникало в її житті за останні місяці. Потім тихо розсміялася.
— Що смішного? — спитав Назар.
— Тут написано: Олеся Андріївна Руденко. Я ваше прізвище повністю прочитала тільки перед підписом. До того весь час думала: чи то Руденко, чи то Рудницький.
— Наше прізвище, — поправив він.
Вона підвела погляд. Обличчя Назара майже не змінилося, але в кутиках рота ховалося щось схоже на усмішку.
Артем зателефонував, коли вони стояли біля світлофора. Олеся побачила ім’я на екрані, і пальці самі стиснулися навколо телефона. Назар не став питати, хто це. Тільки приглушив майже нечутне радіо.
— Малятко, — протягнув Артем тим липким голосом, від якого в неї раніше холола спина. — Мені з реєстрації якусь нісенітницю несуть. Давай зустрінемося. Я все владнаю, ти ж знаєш, я вмію домовлятися.
— Я заміжня, — сказала Олеся.
На тому кінці замовкли.
— Ти що зараз сказала?
— Твої домовленості мені більше не потрібні.
— Нікуди не йди. Я під’їду, і ми нормально поговоримо.
— Не приїжджай.
Вона вимкнулася й якийсь час дивилася на потемнілий екран, як на чужу руку. Три роки доводилося зважувати кожне слово: щоб не розсердити, не спровокувати, не виявитися винною в чужому спалаху. А тепер вистачило трьох коротких фраз, і світ не обвалився.
Назар мовчки натиснув на газ і повіз її до себе…
