— Дівчинку залиште біля воріт.
Олеся Левченко завмерла на верхній сходинці ґанку, ніби під ногами раптом зникла опора. В одній руці вона тримала дорожню сумку з розійденою блискавкою, другою машинально намацала тонкі пальці доньки. Софія стояла за її спиною й притискала до грудей потертий альбом так міцно, наче картонна обкладинка могла захистити її від чужого дому, чужих голосів і холодного наказу. Перед ними, у високих дверях особняка, стояв сивий чоловік у темному піджаку. Його обличчя здавалося висіченим із каменю, але погляд, що впав на дитину, виказав не роздратування, а раптовий, майже болісний переляк.
— Що ви сказали? — Олеся почула власний голос сухим і незнайомим.
За плечем господаря з’явилася керуюча, Ірина Павлівна Дорошенко. В агентстві про неї говорили як про жінку сувору, але справедливу. Та зараз вона стояла нерухомо, лише в’язка ключів у її руці ледь помітно тремтіла.
— Я сказав, нехай дитина почекає біля охорони, — повторив Мирон Степанович Гордієнко. На останньому слові голос у нього зірвався, і це зовсім не в’язалося з владною поставою. — Нам треба поговорити без неї.
— Або ми зараз підемо, — тихо відповіла Олеся.
Ще вранці в агентстві її переконували не брати близько до серця холодність багатого наймача. Робота з проживанням здавалася виходом із ями, в яку вона падала всі останні місяці: кімната, харчування, дитячий садок неподалік, можливість не ховатися від господині орендованого житла, яка напередодні зажадала гроші до вечора. Олеся була готова до сухих інструкцій, перевірок, недовіри, але не до того, що її маленьку доньку захочуть залишити за воротами, наче зайву річ.
— Софія — моя донька, — сказала вона вже твердіше. — Я вказувала це в анкеті. Якщо умова змінилася, значить, я вам не підходжу.
Дівчинка визирнула з-за материного плеча. На ній було в’язане пальтечко кольору зів’ялої трави, надто легке для сирого ранку, а на щоці ще біліла смужка від сну в автобусі. Софія не плакала. Вона дивилася на сивого господаря уважно, майже суворо, і від цього Мирон Степанович зблід іще дужче…
