За його спиною відкривався хол із мармуровою підлогою, високим дзеркалом і сходами, що вели нагору, до зачинених дверей. У домі пахло полірованим деревом, ліками й старою лавандою, яка роками ховалася в шафах разом із сукнями покійної господині. Великий, дорогий, ідеально вичищений дім здавався порожнім не тому, що в ньому мало людей, а тому, що в ньому давно перестали чекати.
— Як її звати? — спитав господар, не зводячи очей із дитини.
— Софія.
— По батькові?
Олеся напружилася. Ірина Павлівна ледь чутно втягнула повітря, ключі дзенькнули об край тумби.
— Назарівна, — відповіла Олеся після короткої паузи. — Софія Назарівна Левченко.
Мирон Степанович заплющив очі, наче це ім’я вдарило сильніше за ляпас. Потім знову подивився на дівчинку, і його обличчя втратило колишню жорсткість. Тепер він бачив перед собою не дитину бідної претендентки, а когось, хто прийшов із минулого й не збирався йти за наказом.
— Проходьте до вітальні.
— Ні, — Олеся підняла сумку, яку вже встигла поставити на кам’яну плиту біля дверей. — Я прийшла влаштовуватися на роботу, а не відповідати на запитання на порозі.
— Це не допит.
— Тоді що?
Мирон Степанович не знайшов відповіді. Його погляд ковзнув до альбому в руках Софії. На обкладинці синьою ручкою було виведено нерівне дитяче слово: «Тато». Поруч темніла пляма засохлої фарби.
— Хто батько дівчинки?
Олеся випросталася так різко, ніби перед нею знову відкрили лікарняний коридор, мокрий від чужих кроків і чужої байдужості.
— Мій чоловік. Назар Миронович Левченко.
Після цих слів дім став зовсім беззвучним. Десь за воротами рипнули гальма таксі, що від’їжджало. Водій, який допомагав витягти сумку з багажника, вже поїхав. Грошей у гаманці лишалося на дорогу до подруги й на найпростішу вечерю. Олеся раптом дуже ясно зрозуміла: якщо зараз вона піде, назад до цього ґанку дороги не буде.
— Повторіть, — попросив Мирон Степанович.
— Назар Миронович Левченко, — вимовила вона по складах. — Він загинув. Одинадцять місяців тому.
Ірина Павлівна затулила рота долонею. Мирон Степанович ступив крок назад, ніби повітря в передпокої стало надто густим.
— Де його поховано?
— На міському кладовищі, в дальньому секторі.
— Хто займався похороном?
— Я. Більше не було кому.
Короткі відповіді давалися їй важче за довгі пояснення. За кожною стояла окрема картина: коридор лікарні, квитанції похоронної служби, сира земля на могилі, Софія на руках у Катерини Литвин, коробка з пензлями, яку ніхто не наважився викинути. Олеся стиснула ремінь сумки так, що пальці занили.
— Чому ви питаєте? — сказала вона.
Мирон Степанович провів долонею по обличчю, і в цьому русі несподівано проступила втома старої людини, хоча хвилину тому він виглядав чоловіком, звиклим віддавати розпорядження.
— Тому що мого сина звали Назар Миронович…
