Життя без прикрасЗа його спиною відкривався хол із мармуровою підлогою, високим дзеркалом і сходами, що вели нагору, до зачинених дверей. У домі пахло полірованим деревом, ліками й старою лавандою, яка роками ховалася в шафах разом із сукнями покійної господині. Великий, дорогий, ідеально вичищений дім здавався порожнім не тому, що в ньому мало людей, а тому, що в ньому давно перестали чекати.
— Як її звати? — спитав господар, не зводячи очей із дитини.
— Софія.
— По батькові?
Олеся напружилася. Ірина Павлівна ледь чутно втягнула повітря, ключі дзенькнули об край тумби.
— Назарівна, — відповіла Олеся після короткої паузи. — Софія Назарівна Левченко.
Мирон Степанович заплющив очі, наче це ім’я вдарило сильніше за ляпас. Потім знову подивився на дівчинку, і його обличчя втратило колишню жорсткість. Тепер він бачив перед собою не дитину бідної претендентки, а когось, хто прийшов із минулого й не збирався йти за наказом.
— Проходьте до вітальні.
— Ні, — Олеся підняла сумку, яку вже встигла поставити на кам’яну плиту біля дверей. — Я прийшла влаштовуватися на роботу, а не відповідати на запитання на порозі.
— Це не допит.
— Тоді що?
Мирон Степанович не знайшов відповіді. Його погляд ковзнув до альбому в руках Софії. На обкладинці синьою ручкою було виведено нерівне дитяче слово: «Тато». Поруч темніла пляма засохлої фарби.
— Хто батько дівчинки?
Олеся випросталася так різко, ніби перед нею знову відкрили лікарняний коридор, мокрий від чужих кроків і чужої байдужості.
— Мій чоловік. Назар Миронович Левченко.
Після цих слів дім став зовсім беззвучним. Десь за воротами рипнули гальма таксі, що від’їжджало. Водій, який допомагав витягти сумку з багажника, вже поїхав. Грошей у гаманці лишалося на дорогу до подруги й на найпростішу вечерю. Олеся раптом дуже ясно зрозуміла: якщо зараз вона піде, назад до цього ґанку дороги не буде.
— Повторіть, — попросив Мирон Степанович.
— Назар Миронович Левченко, — вимовила вона по складах. — Він загинув. Одинадцять місяців тому.
Ірина Павлівна затулила рота долонею. Мирон Степанович ступив крок назад, ніби повітря в передпокої стало надто густим.
— Де його поховано?
— На міському кладовищі, в дальньому секторі.
— Хто займався похороном?
— Я. Більше не було кому.
Короткі відповіді давалися їй важче за довгі пояснення. За кожною стояла окрема картина: коридор лікарні, квитанції похоронної служби, сира земля на могилі, Софія на руках у Катерини Литвин, коробка з пензлями, яку ніхто не наважився викинути. Олеся стиснула ремінь сумки так, що пальці занили.
— Чому ви питаєте? — сказала вона.
Мирон Степанович провів долонею по обличчю, і в цьому русі несподівано проступила втома старої людини, хоча хвилину тому він виглядав чоловіком, звиклим віддавати розпорядження.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.