Життя без прикрасОлеся почула фразу, але зміст не відразу наздогнав звук. Вона подивилася на Ірину Павлівну, чекаючи заперечення, усмішки, бодай якогось знаку, що сталася помилка. Керуюча відвернулася до вікна.
— Ваш син не міг бути моїм чоловіком, — повільно сказала Олеся. — Назар був сиротою.
— Не був.
— Він сам так казав.
— Значить, мовчав про те, про що не міг говорити.
Софія підвела голову.
— Тато не брехав, — сказала вона тихо, але так упевнено, що дорослі обернулися до неї одночасно.
Олеся опустилася поруч із донькою.
— Мишко, помовчи зараз.
— Він казав, що бабуся на небі.
Мирон Степанович здригнувся. У його погляді майнуло щось майже безпорадне, але Олеся не дозволила собі розм’якнути. Правда, якщо це була правда, не ставала добрішою від того, що з’явилася надто пізно.
— У вас є документи? — спитав він.
— У мене є фотографії чоловіка і папери, які доводять, що він батько моєї доньки. Але я не зобов’язана показувати їх незнайомій людині.
— Якщо це правда, я не чужий.
— Для вас правда почалася п’ять хвилин тому, — Олеся підняла сумку з підлоги. — Для мене вона закінчилася на кладовищі.
Ірина Павлівна зробила обережний крок уперед.
— Олесю Романівно, будь ласка. Зайдіть. Дитина змерзла. Вам дадуть чаю. Ніхто нічого у вас не відбере.
— Не треба жалю.
— Це не жаль, — сказала керуюча майже пошепки. — Я знала Назара хлопчиком.
У цих словах не було загрози. У них тремтіло впізнавання, яке важко зіграти. Софія потягнула матір за рукав.
— Мамо, я пити хочу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.