Вітальня виявилася просторою й надто ошатною для їхніх зім’ятих речей. У каміні лежали акуратно складені поліна, ніби вогонь тут чекали роками й усе ніяк не наважувалися запалити. На стіні висів портрет жінки з тонкими руками, м’якою усмішкою і поглядом, у якому було більше тепла, ніж у всьому домі. Софія зупинилася перед картиною.
— Гарна тьотя, — сказала вона.
Мирон Степанович подивився на портрет так, як дивляться на місце, де колись був дім.
— Це Соломія Андріївна. Моя дружина. Мати Назара.
Ірина Павлівна принесла какао для дитини й чай для дорослих. Софія обхопила горнятко обома руками й почала пити маленькими ковтками, не відводячи очей від портрета. Олеся ж не торкнулася чашки. Її долоні все ще лежали на сумці, наче на останньому захисті.
Мирон Степанович підійшов до низької шафи біля стіни, дістав шкіряну теку й кілька секунд не міг упоратися із застібкою. З теки випали старі фотографії. Краї знімків трохи пожовкли, але обличчя на одному з них Олеся впізнала відразу: молодий чоловік біля мольберта в саду, темне волосся падає на чоло, на рукаві пляма фарби, в очах — той самий примружений погляд, з яким Назар завжди перевіряв, чи не надто бреше світло.
— Назар, — видихнула вона.
Софія підбігла ближче.
— Тато.
Дівчинка потягнулася до фотографії, але Олеся машинально притисла знімок до грудей. Їй раптом здалося, що якщо віддати папір, віддадуться й роки їхнього маленького життя: кухня з лампою над столом, дитячий сміх, мокрі пензлі в банці, його втомлені руки, запах дешевої фарби.
— Звідки у вас це? — спитала вона.
— Це мій син, — сказав Мирон Степанович. — Назар Миронович Гордієнко. Після відходу з дому він узяв прізвище матері. Левченко…
