— Ні. — Олеся похитала головою. — Він би сказав.
— Не сказав.
— Ми прожили разом п’ять років.
— Значить, п’ять років він мовчав.
Її обличчя стало білим. Сперечатися хотілося люто, але не з цим чоловіком — із самою реальністю, яка за одну годину встигла вивернути все, що вона знала про чоловіка.
— Він не міг так зі мною.
— Міг, — глухо відповів Мирон Степанович. — Я дав йому причину.
Олеся відкрила свою потерту теку. Папери виймалися різко, майже сердито, ніби вона захищалася ними від мармурової підлоги, дорогих штор і чужого права на її пам’ять. На стіл лягли свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження Софії, довідка про смерть, копія паспорта чоловіка, квитанції похоронної служби.
— Дивіться, — сказала вона. — Тільки не забирайте оригінали.
Мирон Степанович сів навпроти. Деякий час він не наважувався торкнутися паперів, потім нахилився над першим аркушем. Шлюб: Назар Миронович Левченко і Олеся Романівна Левченко. Дата — п’ять років тому. У записі про народження Софії батько був указаний без сумнівів, без прочерків, без чужих застережень.
— День народження, — вимовив він майже беззвучно.
— Що?
— У мого сина така сама дата.
Олеся всміхнулася, але в цій усмішці не було злості, тільки втома.
— Вашого сина? А де ви були, коли він помирав? Де були, коли я вибирала труну дешевшу, бо на іншу не вистачало? Де були, коли Софія питала, чому тата не можна привезти додому?
Мирон Степанович повільно перевів погляд на Олесю. Він хотів відповісти, але слова не підкорилися. Олеся вперше побачила, як людина, звикла розпоряджатися долями, не може розпорядитися навіть власним голосом.
— Я не знав, — сказав він нарешті.
— Він казав, що рідних немає.
— Ми посварилися.
— Люди сваряться. Але не зникають із життя дітей так, щоб їх потім ховали чужі.
— Я поставив умову.
— Яку?
Мирон Степанович провів пальцями по краю столу, ніби на гладкому дереві можна було знайти стару тріщину.
— Я хотів, щоб Назар увійшов у сімейну справу. Вчився керувати, рахувати, підписувати, відповідати за активи. А він малював: стіни, обличчя, старі під’їзди, руки перехожих. Я називав це примхою. Тепер розумію, що називав примхою його життя.
— Пізно.
— Так.
Проста згода вдарила Олесю сильніше за виправдання. Вона чекала суперечки, зверхності, натяку, що бідна вдова перебільшує. Але перед нею сидів чоловік, якому щойно винесли вирок, і він не намагався його оскаржити.
Софія тим часом підійшла до каміна. На полиці стояла маленька бронзова конячка. Дівчинка підняла руку, але не торкнулася.
— Можна подивитися?
— Можна, — відповів Мирон Степанович.
— Вона важка?
— Дуже.
— Тато теж малював коней.
— У дитинстві теж.
Олеся різко обернулася.
— Не кажіть так.
— Як?
— Наче у вас є право згадувати його при моїй доньці.
— Я його батько.
— Батько не дізнається про смерть сина через одинадцять місяців від жінки, яку найняв мити підлогу.
Фраза була сказана без крику, але Мирон Степанович здригнувся так, ніби вона пролунала біля самого вуха. Софія злякалася напруження й повернулася до матері.
— Мамо, ми підемо?
Олеся подивилася на сумку біля дверей. Піти хотілося негайно. Там, за воротами, на неї чекали холодна зупинка, тісна кімната в Катерини й підвал, де в коробках лежали картини Назара. Тут — людина, яка, можливо, була дідом Софії: багата, небезпечна, винна і все ж пов’язана з дівчинкою кров’ю, якщо папери не брехали.
— Ми не залишимося тут на ніч, — сказала вона.
— Залишитеся, — різко кинув Мирон Степанович.
Олеся підвелася так швидко, що чашка дзенькнула об блюдце.
— От тепер точно ні.
Він зрозумів помилку раніше, ніж устиг додати щось іще. Старий наказ вилетів із нього швидше за думку.
— Пробачте. Я не мав так казати.
— Не мали.
— Дайте мені годину. Лише годину. Я викличу юриста. Він перевірить документи законно, без тиску. Якщо після розмови ви вирішите поїхати, водій відвезе вас куди скажете.
— Юриста? Щоб він вирішив, чи можна мені бути матір’ю моєї доньки?
— Щоб я не зробив ще однієї помилки.
Олеся не відповіла. Мирон Степанович відкрив шухляду й дістав інший знімок. На ньому Назар був підлітком і стояв поруч із Соломією Андріївною на сходах цього дому. Софія обережно простягнула руку.
— Тато маленький?
— Так, — відповів Мирон Степанович. — Ти дуже на нього схожа.
— А це бабуся?
— Так. Твоя бабуся Соломія.
Олеся затримала подих. У розповідях Назара й справді була жінка з тонкими пальцями, яка любила чай із м’ятою і вміла вгадувати колір за запахом фарби. Олеся вважала ці історії зібраними з туги, а не з пам’яті. Софія кивнула дуже серйозно.
— Тато казав, вона добра.
Мирон Степанович відвів погляд до вікна. За склом сад стояв мокрий і порожній, доріжка вела до зачиненого зимового саду. Він, здається, згадав не один ранок, а ціле життя: Соломію біля дверей кабінету, її тихе «ти втрачаєш не помічника, ти втрачаєш сина», власне роздратування і самовпевненість, із якою він наказав їй не драматизувати. Тепер драматизувати було пізно. Драма вже стояла у вітальні, тримала бронзову конячку обома руками й називала його сина татом.
Софія доїла половину печива й сховала другу частину в кишеню.
— Навіщо? — спитала Олеся.
— Потім з’їм.
Мирон Степанович помітив цей маленький жест. У його домі після сніданків викидали неторкані страви, а дитина ховала печиво про запас. І тієї ж миті він згадав про кімнату Назара, замкнену на верхньому поверсі, про конверт у нижній шухляді письмового столу, який багато років не наважувався відкрити, і про те, як легко можна втратити живу людину, якщо надто довго вважати себе правим…
