Сирий день темнів за вікнами, хоча до вечора було ще далеко. На столі лежали папери Олесі, поруч — фотографія Назара біля мольберта. Мирон Степанович дивився на довідку про смерть, але не торкався її, наче аркуш міг обпекти пальці.
— Мені ніхто не повідомив, — вимовив він нарешті.
— Хто мав? — Олеся всміхнулася без усмішки. — Чоловік казав, що в нього немає рідних. У лікарні спитали про близьку людину — він назвав мене. У морзі була я. На похороні — я, Катерина і дві сусідки. Все.
— У нього був батько.
— У нього був страх перед цим батьком.
Мирон Степанович відвів очі. У цю паузу Софія, уже зігрівши руки об горнятко, раптом спитала:
— Мамо, а цей дідусь злий?
— Він не дідусь, — швидко сказала Олеся.
— А хто?
— Поки що ніхто.
— Якщо була бабуся Соломія, значить, має бути дідусь.
У передпокої загудів домофон. За кілька хвилин Ірина Павлівна ввела до вітальні чоловіка в темному пальті, зі шкіряною текою й обличчям людини, звиклої говорити так, щоб її слухали.
— Богдан Вікторович Коваленко, — відрекомендувався він Олесі. — Я особистий юрист Мирона Степановича. Але зараз важливе інше: я не маю права тиснути на вас, лякати, вимагати документи чи обіцяти те, що не оформлено.
— Уже краще, ніж перше слово біля воріт, — сухо сказала Олеся.
Юрист сів не біля господаря, а навпроти неї.
— Ви вдова Назара Мироновича Левченка?
— Так.
— Шлюб зареєстрований?
— Ось свідоцтво.
— Дитина записана на чоловіка?
— Він сам ходив до служби реєстрації й вписував себе батьком.
Мирон Степанович відвів погляд. Коваленко помітив це, але не зупинився.
— Якщо документи справжні, а батько вказаний у записі про народження, дитина юридично визнана. Жоден заможний родич не може забрати доньку в матері без серйозних підстав і рішення суду. Поява діда, навіть багатого, сама по собі нічого не змінює…
