Квартира зустріла Олесю такою чистотою й порожнечею, що їй захотілося спитати, чи не з’їхали мешканці на час ремонту. Речі стояли рівно, поверхні блищали, повітря здавалося нерухомим. На кухні знайшлися мідна турка, банка кави й важка чавунна сковорода.
— Тут узагалі хтось живе? — спитала вона, ковзаючи поглядом по полицях. — Чи це експозиція «Самотній побут без надії на зміни»?
— Я живу, — відповів Назар і відчинив холодильник.
Усередині лежали масло, яйця й велика банка маринованих огірків.
— Усе потрібне є.
— Назаре Остаповичу, це не продукти. Це натюрморт людини, яка перестала сперечатися з долею.
Він уважно подивився в холодильник, ніби вперше бачив його вміст при свідках.
— Огірки добрі. Хрумкі.
— Дуже серйозний захист.
— Один майстер із сусіднього боксу навчив: суха гірчиця й дубовий лист. Тоді банки не здуваються й пліснява не йде. Стоять роками.
— Не думала, що в перший день шлюбу дізнаюся секрет безсмертних огірків.
Кімната, яку Назар їй виділив, виявилася вузькою, з ліжком, застеленим так рівно, ніби по покривалу проходили лінійкою, і широким підвіконням, де тіснилися струбцини, коробочки з дрібницями, баночки й інструменти. У кутку стояла знята частина старовинного бюро.
— Тут сохла спинка, — пояснив він, швидко збираючи інструменти в ящик. — Червоне дерево, дев’ятнадцяте століття. Меблі, до речі, не можна ставити впритул до батарей. Дерево пересихає, потім ніякий клей не врятує.
— Тобто ви заради мене звільнили цілу кімнату?
— Бюро дорожче, — сказав він із цілковитою серйозністю. — Але ви для господарства корисніша.
Олеся не витримала й усміхнулася. У цій людині дивним чином уживалися сухість і якась безглузда турбота, яку він ніби й сам не визнавав.
Він приніс стос чистих рушників.
— Фіранок немає.
— Я помітила.
— Так історично склалося.
— А дзеркало?
— У ванній. Одне.
— На всю квартиру?
— Скільки разів на день людині треба пересвідчуватися, що вона існує?
Олеся подивилася на нього втомлено, але з усмішкою, яка вперше не вимагала зусилля.
— Сьогодні мені вистачить одного разу.
Умови вони проговорили за кавою з однакових важких кухлів. Кімнати окремі. Ніхто ні від кого нічого не вимагає. Живуть чесно, без таємних боргів, без плати, яку потім пред’являть у найслабший момент. Назар говорив рівно, майже діловим голосом, і Олеся впіймала себе на дивному відчутті: їй не хочеться вишукувати підступ між рядків. Чоловічі обіцянки, які вона чула раніше, були м’якими, красивими й липкими. Ці звучали сухо, без блиску, зате не скидалися на пастку.
Перші дні вона все одно чекала. Натяку. Рахунку за порятунок. Умови, вимовленої ніби між іншим. Але Назар нічого не просив. Вранці мовчки полагодив блискавку на її дорожній сумці й поставив сумку біля дверей, ніби так вчинила б будь-яка нормальна людина. Коли Олесю нудило, приносив склянку води, залишав поруч таблетки й ішов, акуратно прикриваючи двері. На третій вечір вона вийшла на кухню й побачила в холодильнику сир, кефір і зелені яблука.
— Це мені?
— У магазині було вигідно, — відповів він, не відриваючись від креслення.
— Ви багато років трималися на яйцях і огірках, а тепер раптом вирішили підтримати різноманіття раціону?
— Організму потрібен кальцій.
Олеся залишилася в дверях і не відразу знайшла, що сказати. Її довго годували словами — солодкими, переконливими, після яких залишалася гіркота. А цей чоловік майже нічого не пояснював. Просто в холодильнику стояв кефір, і від того кефіру в порожній квартирі ставало незбагненно тепло…
