Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

У знайомому парку Ірина згадала запрошення. Чи сидить Аркадій Вікторович на своїй лавці, чи не забув про каву? Він виявився там: згорблена постать у сірому пальті й сірому фетровому капелюсі.

Підійшовши ближче, Ірина зупинилася, вражена. Стареньких, які плачуть, їй бачити доводилося, і щоразу це було сумно. Але тепер сльози текли потоком. Сірі, і без того тьмяні очі чоловіка здавалися майже безбарвними. За ті пару днів, поки вона працювала, з ним явно щось сталося. Хто міг так його образити?

— Добрий день, Аркадію Вікторовичу. Ви знову плачете… Хто вас образив?

Він підвів на неї невидющий погляд. Ірині здалося, що він постарів і згорбився ще дужче. Їй стало страшно й холодно, але вона постаралася цього не показати.

— Ірино, це ви? Зі мною все нормально. Розумієте, юна леді, мого учня звинувачують у жахливому злочині. Він його не скоював. Я ж увесь час попереджав його: будь обережний. А тепер…

— Ви в усьому звинувачуєте себе. Не треба, Аркадію Вікторовичу. Вашому учневі вже не п’ять і не десять років. Він доросла людина, має сам розуміти, що робить.

— Ви не розумієте. Віктор мені як рідний син.

— А ваші діти де?

Ірина намагалася змінити тему. Вона знала, як розмовляти з літніми людьми, і сподівалася відвернути його увагу.

— Мої? Вони з двадцяти років в Америці, давно вже там живуть. Там народилися їхні діти — мої онуки. Уже й правнуки є. Мені ж майже сімдесят, мила Ірино. А на скільки я виглядаю?

— На око… Років шістдесят, може, шістдесят два. А чому ви не переїдете до них, в Америку? Там же стільки можливостей.

— Та які там можливості! Цей їхній Захід… Збіговисько, а не країна можливостей.

У голосі з’явилися сталеві нотки. Ірина вирішила більше не продовжувати, від гріха подалі: ще стане старому зле, а потім скажуть, що вона довела його розмовами про Америку. Самій їй хотілося туди, у країну успіху й можливостей, але переконувати його вона не стала.

— Вибач, Ірино, якщо відповів грубо, — заговорив він, трохи заспокоївшись. — Я людина старого радянського гарту. Соціалізм мені ближчий за капіталізм. Діти й онуки давно кличуть до себе, це правда. Тільки що я там робитиму? На пляж ходитиму, голубів годуватиму? Так цього задоволення й тут вистачає. Нема чого мені туди їхати.

Він знову згадав Віктора, свого учня, і на хвилину замислився. Логіка й інтуїція старого служаки ще працювали, але зараз йому хотілося виговоритися.

Ірина слухала уважно. Їй здавалося, що саме тут може трапитися щасливий лотерейний квиток — а з ним, можливо, відкриється й дорога в Америку.

— Так от, мій Віктор — талановитий слідчий. Працює в міліції, у відділенні неподалік звідси. До мене приходить, коли потрібна порада щодо розслідування. Тільки мав він погану звичку: Вітько приносив справи просто з кабінету. Ти ж розумієш, Ірино, що виносити їх звідти не можна. Я попереджав, але він усе одно носив. І от тепер одна справа зникла.

Ірина знала, що така необачність могла занапастити навіть доброго слідчого. Аркадій Вікторович, однак, не вважав те, що сталося, простою втратою.

— На мою думку, папку вкрали. Надто вже серйозна там справа… А документів немає, і Віктора звинуватили у фальсифікації. Посадили.

— Його вже судили? — Ірина прикрила долонею рот.

— Ні, зараз він у СІЗО. Але до суду справа дійде. Треба знайти матеріали.

— Аркадію Вікторовичу, шукати їх же майже неможливо. Вони можуть опинитися будь-де.

— Розумію. Тільки напередодні Віктор мені телефонував: увесь кабінет перерив, квартиру теж, ніде нічого. Якщо він виніс папку, то міг принести лише до мене. Отже, міг і залишити в мене… Господи, старий дурень! Мені додому треба, негайно. Вибач, Ірино, доведеться відкласти нашу каву глясе. Сподіваюся, ми ще побачимося. Я приходитиму сюди щоранку, о десятій ранку, на цю саму лавочку.

Трохи піднявши капелюха, він попрямував до виходу з парку. В Ірини сон і втому як рукою зняло. Вона схопилася й наздогнала старого.

— Аркадію Вікторовичу, пробачте, що нав’язуюся, але дозвольте допомогти вам. Не знаю, що ще зможу зробити, зате ноги в мене швидкі, зір добрий. Загляну під диван, перевірю кутки. Завтра я відпочиваю, тож можу витратити час на пошуки. Ви вже вибачте за наполегливість.

— За що ж вибачати? Мені приємно, що ти пропонуєш допомогу. Погоджуся з вдячністю: доведеться обшукати весь дім. Навіть якщо папки там не виявиться, ти все одно мені допоможеш. А обідом я тебе нагодую. Сусідка до мене приходить, прибирає, по продукти ходить, готує.