Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Зранку Ірина нічого не їла. Живіт забурчав так зрадливо, що Аркадій Вікторович зупинився. Зір підводив його, але слух залишався чудовим.

— Дитинко, спершу поїмо. Усе інше потім. Голодний солдат — поганий солдат.

Дорогою до свого дому Аркадій Вікторович уперше за останні дні всміхнувся сам до себе. Доля вже звела його з Віктором, а тепер поруч ішла Ірина, санітарка з пансіонату для літніх людей. Отак у житті з’являються люди, про зустріч із якими раніше й не думав. Але слідом за цим прийшов сумнів: чи варто відчиняти свій дім цій дівчині? Він майже нічого про неї не знав. Аркадій Вікторович подумки повернувся до того, чого сам навчав Віктора: людина має бути вищою за речі, за всілякі брязкальця. Інакше чого варті його власні слова, які він стільки разів повторював учневі?

Вікторові він постійно казав: гроші, влада й гордість тебе занапастять. Якщо не можеш полюбити людей, хоча б поважай їх; не зазнавайся, не дозволяй гордині керувати тобою. Він наставляв учня не раз і не два, але тепер йому здавалося, що якусь важливу мить усе-таки проґавив. Десь не зумів уберегти, чогось не пояснив вчасно. Із цими думками він ішов поруч з Іриною, уже знаючи, навіщо веде її до себе. Нагодувати дівчину він точно міг. А якщо разом їм удасться знайти зниклу справу, з’явиться можливість допомогти Вікторові. Поки що потрібно було дістатися додому й перевірити все, що там є. Питання про те, як повернути знайдені матеріали, залишалося на потім: спочатку належало відшукати саму папку.

— Заходь, Ірино. Роззувайся. Ось капці онуки, тобі, здається, підійдуть. Ванна там, мило й рушник знайдеш. Вимий руки, а хочеш — прийми душ. Я поки приготую обід. Сам зранку майже не їв.

— Дякую, руки помию. Душ я на роботі приймала. У нас із чистотою суворо, повірте. Ви не зважайте, що одяг убогий і від голоду живіт бурчить… — Вона знизала плечима. — Так уже в мене життя склалося.

Аркадій Вікторович налив повну тарілку борщу, поставив перед Іриною, додав сметану. Потім нарізав хліб. На друге в нього були відварений рис і котлети — сусідка приготувала чимало їжі, і він думав, що цього запасу вистачить днів на три. Але щойно дівчина взялася до обіду, розрахунок здався йому ненадійним. Худенька гостя їла з таким апетитом, що приготоване могло закінчитися набагато швидше. Утім, його це не засмучувало. Хай їсть: дивитися на неї йому було приємно. Він сам із самого ранку до пуття не поїв, а тепер міг нагодувати й себе, і цю вічно голодну, як Віктор, дівчину.

Аркадій Вікторович усміхнувся й підсунув хліб ближче до дівчини.

Ірина не могла насититися борщем зі сметаною. Такого смачного вона, мабуть, не їла відтоді, як померли батьки. Мама вміла варити такий самий, тільки ще додавала часник. Помітивши теплий погляд господаря, Ірина ненадовго зупинилася: недобре було так стукати ложкою по тарілці, наче вона не могла впоратися з голодом.

— Пробачте, Аркадію Вікторовичу. Дуже вже смачно. Як у мами, тільки вона з часником варила.

— Сусідка теж раніше клала часник. Але в мене від нього печія, довелося відмовитися. Се ля ві. Ти їж, і без нього добре. Потім скуштуй котлети, там ще рис на гарнір.

Через пів години вони вже пили на кухні запашний чай. Розмова текла так вільно, ніби вони були давніми друзями або принаймні вчителем і ученицею.

— Чим я ще можу допомогти вам, Аркадію Вікторовичу?

— Нумо пошукаємо Вікторову папку. Подивися під диваном, кріслами, столом — раптом упала туди. А я перевірю зверху. Хоча сумніваюся, що вона тут: така велика, її важко не помітити.

Віктор збирав матеріали сумлінно: документи, докази — усе готував ретельно, особливо якщо розслідування вже наближалося до передання справи в суд. Таку папку він не залишив би без уваги. Аркадій Вікторович знову пройшовся квартирою, перебираючи можливі місця, але нічого не знайшов.

Ірина перевірила кутки, заглянула під меблі, навіть відсунула диван. Папки не було.