Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

За поминальним столом Тетяні Савчук лишилося місце поруч зі стопкою її чоловіка. Їй був п’ятдесят один рік; усе літо вона виходжувала хворого Віктора, а тепер, на дев’ятий день після похорону, його брати та їхні дружини ділили нажите. На стопці лежав чорний хліб. Тетяна щоранку збиралася його замінити, та так і не замінила: за дев’ять днів скибка висохла, краї загорнулися, мов береста на стосі дров.

Світлана двома пальцями перенесла стопку до герані на підвіконні. Долонею розправила клейонку з жовтими соняхами, поміж якими виднілися сліди від склянок.

— Папери навіть розкласти ніде. Треба зараз розібратися, раз уже всі тут.

Від куті ще йшов запах; із сіней тягнуло мокрим взуттям. До цього домішувався корвалол — Тетяна приймала його третій день. Біля печі Андрій терзав порожню пачку з-під цигарок, а Павло дивився у вікно з такою увагою, наче там відбувалося щось важливе. Надія, доївши останній млинець, облизала пальці.

Перед Тетяною розкрилася синя папка.

— Ти без образ, Таню, — сказала Світлана. — За документами господарі Андрійко й Павло. Мати ж дім трьом залишала, тільки Віктор за шість років так і не зібрався оформити свою частку.

— Хворий він був, — неголосно мовила Тетяна.

— А в нас хіба багато здорових? Та проти паперів не підеш.

Перший аркуш був списаний знайомою рукою свекрухи. За двадцять дев’ять років Тетяна тут до всього звикла: до печі, яку щовесни білила, до своїх чавунців на припічку, до фіранок. Ситець для них вона сама привезла рейсовим автобусом із районного центру й сама пошила штори.

Світлана почала рахувати, загинаючи пальці:

— Отже, дім Андрійкові. Наш уже весь прогнив, переберемося сюди. Павлові з Надією — сінокіс біля річки.

— У нас телиця, сіно потрібне, — нагадала Надія.

— Одержите сіно. І Жужу до себе заберете, хлів у вас теплий.

Лише тепер Тетяна підвела очі на Світлану.

— Я ж Жужу з пляшечки напувала, ще малим телятком.

— То й що з того? Вона корова Савчуків. Чим тобі самій її годувати? Сінокосу немає, сіна немає. До березня занапастиш, а в них буде молоко.

Павло кашлянув, прикривши рота кулаком, і знову повернувся до вікна. Андрій першим вийшов у сіни. Назад він не повернувся: Тетяна бачила його біля стосу дров, із цигаркою, спиною до хати. Слідом пішов Павло. За хвилину надворі щось брязнуло.

Через подвір’я вели Жужу. Мотузка тягнула її вперед, а вона впиралася передніми ногами й усе озиралася на ґанок. Тетяна почала вставати, але на плече лягла Світланина долоня.

— Посидь. Поставлю чайник, спокійно поговоримо.

На Тетянину плиту став її ж чайник із відбитим носиком. Із буфета Світлана вийняла чашки, подаровані їм із Віктором на срібне весілля, — ті самі, із золотим обідком. Чужі руки розпоряджалися її речами, а Тетяна дивилася й не знаходила слів.

— А тобі куди тепер, Таню? Може, до сестри? — спитала Надія, студячи чай у блюдці.

— Вона в іншому місті. З нею двоє онуків, а квартира однокімнатна.

— Ну, тоді не знаю. У будинок для літніх людей, чи що? Хоча тобі наче ще зарано.

Надія засміялася в долоню.

Під столом, на колінах, Тетяна розкрила гаманець, вийнятий із кишені кофти. Купюри на сто й на десять, решта дріб’язком — усього сто двадцять. Картку Віктора Світлана ще на цвинтарі забрала: сказала, на пам’ятник. Решта грошей пішла на труну, вінок зі стрічкою та поминальний обід у районній їдальні. З усього майна Тетяні лишався один вузол.

Наливаючи чай, Світлана раптом вдарила себе по лобі.

— Та ж дідівська хата є! Григорія Петровича! Братам дісталася, а нам навіщо? Другий рік стоїть порожня. Лише податок плати та дах латати. Ще й на відшибі, біля самого озера.

У дверях знову з’явився Павло.

— Покупця на неї не знайдеш. Дачники приїздили дивитися — не захотіли.

— Та ось же! — Світлана повернулася до Тетяни. — Тобі й продамо. Як рідні, за чотири. Менше, ніж за буханку!

Надія пирснула просто в блюдце; на клейонці заблищали бризки.

— Світо, ну вигадала! За чотири!

— А чом би й ні? Купівля-продаж, усе законно. У нотаріуса підпишемо, зате податок із нас геть. Погоджуйся, Таню. Знайдеш іще десь за чотири цілу хату?