Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

Вона почала відлічувати з гаманця дріб’язок: два, ще один і ще. Зігріті в долоні монети лягли стовпчиком біля чайної калюжки.

Сміх пролунав одразу з усіх боків. Світлана відкинулася на стільці, у Надії потекли сльози, навіть Павло біля дверей хмикнув у прикритий кулаком рот.

— Бери, Таню, грітимешся! — вигукнула Надія.

Світлана промокнула очі куточком хустки.

— Там піч на пів хати, дід для себе старався. Будеш на лежанці кістки відігрівати. Тільки дровець немає. А в усьому іншому — хороми!

Тетяна мовчала, дивлячись на чотири монети. Уперше за ці дев’ять днів рішення вона ухвалила сама.

За три дні поїхали до районного центру оформляти купівлю. Світлана всю дорогу перевіряла час, підганяла братів: підписи треба поставити якнайшвидше, інакше піде зворотний автобус. Та літня нотаріуска у в’язаному жилеті надовго зупинилася на ціні.

— Тут чотири. Саме на таку суму ви погодилися?

— Для своїх не шкода, — усміхнулася Світлана. — Ми ж сім’я.

Поверх окулярів нотаріуска подивилася на Тетяну й більше розпитувати не стала. Тетяна поставила три підписи. Одержаний документ сховала до вузла, проклавши між нічною сорочкою та фотографією Віктора в рамці.

Увечері вона зібрала решту: дві спідниці, три кофти, вовняні шкарпетки, материнську іконку, паспорт, чоловікову фотографію. Усе вмістилося в один вузол. А вранці взяла з підвіконня стопку із засохлим хлібом і загорнула її хусткою.

Світлана з кухонних дверей спостерігала, як вона взувається.

— Навіщо цю тягнеш? Там, у буфеті, скільки завгодно.

— Вона Вікторова.

З цими словами Тетяна вийшла на ґанок.

До хати Григорія Петровича довелося йти через усе село, повз магазин, криницю, стару пожежну вежу. Вузол відтягував руку; Тетяна перекидала його з плеча на плече. Дві жінки з відрами біля криниці змовкли, коли вона підійшла.

— Таню, куди це ти зібралася? — спитала Олена Дубровська.

— До хати Григорія.

— Купила її?

— Так.

— Скільки віддала?

— Чотири.

Сусідки перезирнулися. Одна поставила відро на край криничного зрубу. Тетяна не озирнулася, але до повороту потилицею відчувала, як їй дивляться вслід.

Далі хат уже не було: за ними стелився луг, за лугом сіріло озеро Вербне. Під старою березою на пагорбі стояла потемніла Григорієва хата, трьома вікнами до вулиці. На гребені сиділа галка й поглядала вниз, на осілий ґанок із нижньою сходинкою, що пішла в землю.

Тетяна опустила вузол біля хвіртки, просто на траву. Із сусіднього ґанку її гукнула Раїса Степанівна. У ватнику, накинутому на халат, вона чистила картоплю в миску. Старій уже перевалило за вісімдесят, а слухом вона могла позмагатися з молодими.

— Тетяно! Невже тебе з дому вигнали?

— Вигнали, Раїсо Степанівно. А цю хату продали.

— Кому це?

— Мені.

Ніж ліг у миску. Сусідка довго розглядала Тетяну, мружачись від низького сонця.

— Виходить, так Григорієві й треба було. А ключ дали?

Із кишені Тетяна вийняла великий залізний ключ на мотузці. Лише з другої спроби відімкнувся замок; рипнувши, двері подалися всередину сіней.

Холод у хаті виявився сильнішим, ніж надворі. Суха глина, пил, пучки полину по кутках — Григорій розвішував їх від молі — пахли в застояному повітрі. Тетяна знайшла біля дверей вимикач. Гола лампочка під стелею засвітилася жовтим.

Майже чверть житла займала білена піч: широка, з високим чолом, із чавунною заслінкою перед темним зівом. Біля устя простяглася лежанка. Її край оперізували кахлі, смугою заввишки у дві долоні.

Тетяна нахилилася роздивитися розпис. По білому тяглися сині й коричневі лінії: довгохвоста птаха на гілці, будинок із димарем, квітка в тонких завитках. Рука майстра ніде не здригнулася, навіть пил не приглушив блиску поливи. Під Тетяниним пальцем на одному кахлі лишилася чиста доріжка.

На краю лежанки трапилася зовсім інша робота. Синя птаха косилася набік, хвіст надмірний, лапа одна — наче дитина малювала. Тетяна всміхнулася: любив старий пожартувати, от і тут не втримався.

На стіні лишився його інструмент: кельма з гладенько відполірованою ручкою, пара кельмочок, шнур із виском, дерев’яний косинець. У кутку стояло відро, глина в ньому висохла й потріскалася, мов земля в посуху. На лавці лежали згорнутий кожух і рукавиці, протерті на великих пальцях.