Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

— Для печі приготував, — долинуло ззаду. Раїса Степанівна безшумно ввійшла з картоплею. — Основу виклав, а далі не встиг. Повторював: остання буде, гарніша за всі попередні.

— Що ж завадило?

— Руки вже не тримали. Вік. Останньої зими й кельму підняти не міг.

Миску сусідка поставила на стіл. Озирнулася, наче прийшла на оглядини.

— Ти без Дениса топити й не думай. Комин два роки не чистили, а навесні я бачила — галки гніздяться. Учадієш уночі, ніхто й не схаменеться.

— Коли він збирається приїхати?

— Поки що в районному центрі, замовлення за замовленням. Обіцяв до жовтня вибратися. У Григорія вчився, тепер у всьому районі ніхто краще за нього печей не знає.

Надвечір Раїса Степанівна принесла стару ковдру, половину буханки та солоні огірки в банці. Тетяна вмостилася на лавці біля печі, підстеливши кожух, та під ковдрою довго не засинала. Береза шуміла за вікном; із комина чувся шарудливий звук. Мабуть, галки.

Вона розгорнула хустку, поставила чоловікову чарку на підвіконня й накрила свіжим хлібом.

— Ну от, Вітю. Тепер тут наш дім.

У гаманці лишалося сто шістнадцять. Через місяць, якщо не раніше, прийдуть холоди. Ні роботи, ні дров у Тетяни не було; як протриматися хоча б до снігу, вона не знала.

Вранці її розбудили стуком у шибку. Під вікном стояла Раїса Степанівна — у гумових чоботях, з порожнім відром у руці.

— Усе спиш? А за болотом брусниця чекає, сама до відра не полізе.

— Яка ще брусниця?

— Червона, Раїса Степанівна тобі каже. Біля озера Вербного цього року хоч лопатою загрібай. На трасі дачники банки з рук вихоплюють, ціну не збивають. Мені туди вже не дістатися, ноги підвели. А ти молода.

Тетяна накинула кожух і вийшла. Білий туман укривав озеро, на сходинки з берези сипалося жовте листя. Вона поглянула на свої руки, на майже порожній гаманець, що стирчав із кишені, й кивнула.

У сінях знайшлися берестяний кошіль із широкими лямками та старий дерев’яний совок, густо всаджений зубцями. Чужі долоні вигладили дерево до блиску. Коли Тетяна взяла совок, їй примарилося, ніби сам Григорій зняв його з полиці й подав.

За лукою тяглися криві сосни, а далі починалося болото. Під ногами пружно подавався мох. Червоні ягоди сиділи на кожній купині — щільні, іще холодні від роси. До полудня Тетяна не розгиналася, і повний кошіль уже пригинав її до землі. Повертаючись, двічі присідала на повалену березу: так ломило спину.

З підпілля Раїса Степанівна дістала цілу скриньку запилюжених літрових банок. Тетяна перемила їх біля криниці, вибрала з брусниці листя. Наступного ранку біля повороту на районну трасу з’явилися табуретка, чотири банки й картонка.

Пів години машини проїжджали повз. Нарешті одна зупинилася, і жінка в темних окулярах висунулась із вікна дізнатися ціну. Тетяна назвала ту, яку порадила сусідка, й залилася фарбою, наче просила милостиню.

— Давайте три. Ви самі ягоду збирали?

— Сама.

— Видно: ані смітинки. Я назад у суботу їхатиму, знову у вас куплю.

До вечора на табуретці нічого не лишилося. Уперше за місяць гаманець поважчав. У магазині Тетяна взяла хліб, чай, крупу й мило. Марія відраховувала решту з таким жалем у погляді, що хотілося якнайшвидше піти.

Через три дні біля табуретки пригальмував зелений позашляховик Павла. Поряд із ним у новому пуховику сиділа Надія. Вона опустила шибку.

— Таню, в торговки подалася? Може, рідні баночку за чотири віддаси?

Павло потягнув дружину за рукав і додав газу. Машина здійняла пил над табуреткою, а сміх Надії ще довго висів у повітрі. Тетяна витерла скляні боки банок подолом і сіла чекати покупців.

У суботу у двері пролунали два хазяйновиті удари. Світлана не стала чекати відповіді — відразу ввійшла.

— Самовар заберу. Дідусів, мідний. Нам на пам’ять.

Позеленілий самовар із пом’ятим краником стояв біля печі. Тетяна зняла його з полиці, пройшлася ганчіркою по боках і передала Світлані.

— Забирай, Світлано.

Та прикинула вагу, роззирнулася. Її погляд ковзнув по лежанці й розписаній смузі, не затримуючись.

— Ну й громадина в тебе! Розібрати на цеглу — і то користь. Дров же ніяких не вистачить.

— Якось запасуся.

— Ну, дивися. А в банках на полиці брусниця? Відсип пару. Ми з Андрійком цього року без варення.