Три дні поспіль біля старого люка у дворі надривалася ворона. Вона кричала не як звичайний дворовий птах, що вимагає скоринку біля сміттєвих баків, а ніби знала: під важким чавунним кругом сховано щось таке, повз що не можна пройти. Першого сирого дня Мирон Данилович вирішив, що птаха просто збожеволіла. Ранок висів над будинками мокрою сірою ганчіркою. Дощ не лив стіною, не шумів по ринвах, а лише сипав дрібним холодним пилом, від якого двір здавався давно не просохлим.
Асфальт блищав, наче натертий олією; у вибоїнах стояла каламутна вода, пісок біля дитячих гойдалок потемнів і злежався, а біля дальньої стіни колишньої пральні, де штукатурка сходила клаптями, лежав той самий люк. Від нього в таку погоду завжди тягло слабким теплом. Під землею ще з давніх часів ішов старий тепловий коридор: частину труб давно відрізали, частину заглушили, але сухий теплий хід під двором жив своїм залишковим життям. Узимку біля цієї кришки сніг першим провалювався в бруднуваті кола, і Мирон Данилович звик вважати це місце звичайним, хоч і неприємним.
У будинку він був людиною на всі випадки. Підмітав двір, лагодив замки, відчиняв підвали, сварився з хлопчаками біля сміттєпроводу, стежив за ключами, які решта вічно губили або плутали. До пенсії він багато років пропрацював у комунальній службі: лазив по колодязях, стояв по пояс у підвалах, слухав труби й знав, де вода лише шумить, а де вже шукає дорогу назовні. Потім пішов, утомившись від нових начальників із гладенькими словами, але за кілька місяців однаково повернувся до того самого укладу — вже при цьому будинку, без зайвих розпоряджень і звітів.
Люк біля колишньої пральні він пам’ятав краще, ніж обличчя деяких мешканців. Кришка була стара, важка, з надламаним вушком під гак. Відкривали її рідко: всередині, правду кажучи, давно не було чого обслуговувати, а в паперах цей лаз то значився резервним доступом до магістралі, то зникав зовсім. Коли Мирон Данилович вийшов із відром і мітлою, ворона вже стояла на чавунному крузі. Не на тополі, не на паркані, не біля баків — саме на кришці. Велика, мокро-чорна, із синім відблиском на шиї, вона нахилила голову до вузької щілини між металом і асфальтом і каркала вниз, просто в темряву.
Потім птаха різко била дзьобом по залізу, переступала боком, знову припадала до щілини й знову кричала. Голос у неї був хрипкий, злий, настирливий до неприємного. Мирон Данилович зупинився, насупився й машинально міцніше стиснув держак мітли.
— Ти чого розійшлася зранку, чорното? — пробурчав він.
Ворона навіть голови не підвела. Він підійшов ближче й ляснув мітлою по мокрій плитці поруч із люком. Будь-який нормальний птах від такого зірвався б із місця й подався на дах. Ця тільки відскочила на кілька кроків, каркнула йому просто в обличчя й одразу повернулася до краю кришки, ніби він заважав їй стукати в замкнені двері.
За кілька хвилин дивина стала ще очевиднішою. Поки Мирон Данилович згрібав до бордюру липке листя, ворона злітала за арку до сміттєвих баків, витягла звідти шматок розмоклого білого хліба й принесла його назад. Вона не клювала здобич і не ховала її. Птаха вперто намагалася проштовхнути хліб у вузьку щілину біля кришки. Шматок не проходив. Ворона злилася, перевертала його дзьобом, стукала ним об чавун, пхала з іншого краю, а потім видала таке роздратоване каркання, ніби внизу хтось не хотів приймати передачу…
