Мирон Данилович тоді лише фиркнув і похитав головою. Зовсім, мовляв, дурна птаха. Двір тим часом прокидався. Із третього під’їзду висипали школярі з рюкзаками. Параска Яківна в синій хустці тягла до магазину свій візок. На лавку біля клумби вийшла Леся з шостої квартири, присіла на краєчок, закурила перед зміною й стала спостерігати за чорною крикухою з лінивим зацікавленням.
— Мироне, це в тебе нова помічниця? — спитала вона, кивнувши на люк.
— У мене й старих вистачає.
— А чого вона тебе не боїться?
— Бо дурна. Або нахабна.
Леся усміхнулася, але усмішка швидко сповзла. Ворона знову ткнулася дзьобом до щілини й закричала так надсадно, що діти біля під’їзду озирнулися. До десятої ранку вона все ще була біля люка. Робила короткі кола по двору, зникала біля баків і поверталася то зі скоринкою, то з обривком сосиски, то з мокрим папірцем, схожим на серветку. Усе це вона намагалася запхати вниз. Іноді сідала просто на теплий метал, витягувала шию, завмирала й ніби прислухалася. Потім починала кричати знову.
Людей вона підпускала неохоче. Якщо хтось підходив надто близько, ворона не відлітала на дерево, а тільки відскакувала, вигиналася й сердилися ще дужче. Опівдні Мирон Данилович не витримав. Він присів біля люка, зняв рукавицю й приклав долоню до чавуну. Метал був теплий, як і належало в цьому місці, але не гарячий. Знизу тягло сухим пилом і старим залізом.
Він нахилився так низько, що холодні краплі з шапки скотилися йому на щоку, і спробував зазирнути в щілину. Нічого. Лише вузька чорнота. Але коли він уже збирався підвестися, з-під кришки наче долинуло щось тонке — не дзвін води, не шарудіння сміття, а сухе шкряботіння, коротке й слабке, ніби в темряві хтось зачепив кігтем бетон.
Мирон Данилович завмер. Ворона миттю перестала горлати, підскочила ближче й затупотіла лапами по краю люка. Потім ударила дзьобом у щілину й подивилася на нього одним блискучим оком. Не проганяла. Радше вимагала, щоб він слухав уважніше.
Звук не повторився. Старий випростався, розтер мокре коліно й відчув звичну досаду: незрозуміле завжди дратувало його сильніше, ніж зламане. Зламане можна було розібрати, підтягнути, замінити. А тут — птах, люк, якась шкрябаюча тінь.
— Гаразд уже, — сказав він вороні. — Увечері подивлюся…
