Увечері він, звісно, не подивився. У будь-якого двору є своя здатність завалювати людину терміновими дрібницями. У Параски Яківни потік шланг від пральної машини, потім приїжджали майстри й зажадали відчинити підвал, потім у другому під’їзді хлопчисько примудрився запхати кросівок у сміттєпровід і здійняв такий лемент, ніби туди провалився сам. До сутінків Мирон Данилович згадав про люк лише дорогою назад, коли йшов додому з порожнім відром і ниючою спиною.
Ворона була там. Уже не кричала без упину, лише стояла на мокрій кришці під вечірньою мжичкою й дивилася в щілину. У цій мовчанці було щось гірше за ранковий галас. Мирон Данилович постояв біля під’їзду, насупився, але всередину все ж пішов.
Уночі він прокидався двічі. Спершу від вітру, що розгойдував на даху старе залізо, потім від короткого хрипкого каркання під вікнами. Він підвівся, відсунув фіранку й у жовтій плямі дворового ліхтаря побачив на люку нерухому чорну цятку. Птаха не пішла навіть уночі…
