Гриф «Цілком таємно» стояв на ветхій папці, яку влітку 1997 року відкрила молода історикиня Оксана Савчук. Робота привела її до запиленого підвалу державного архіву — сюди рідко спускалися навіть працівники. Коли пальці торкнулися пожовклого паперу, вони здригнулися. Перед Оксаною лежала справа № 48173: матеріали розслідування події на станції Лісова, що майже пів століття залишалися під сімома печатками.
За цими аркушами стояла холодна вереснева ніч 1948 року й доля 403 дітей із міських дитячих будинків. У вступних відомостях зазначалося: ешелон № 2714, який прямував через усю країну до далекого приморського міста, зник 1 вересня о 0:47. Його шукали багато днів, але не знайшли жодного сліду. Трагедію наче поховали в архіві; пів століття вона залишалася серед паперів, яких ніхто не торкався.
У людей, які пам’ятали переддень 1 вересня 1948 року, той день пов’язувався з надією. Після закінчення війни минуло три роки, країна відбудовувалася, школярі поверталися за парти. Для вихованців дитячих будинків готували інший початок: 404 дитини мали поїхати до далекого моря, у нещодавно збудовані будинки на його березі. Так виглядала одна з повоєнних соціальних програм — сиріт розселяли по країні, звільняючи місця в переповнених міських притулках.
Групу збирали з різних кінців великого міста: дитячий будинок № 17, інший притулок, тимчасові бараки. Серед відібраних дітей більшість ще не досягла десяти років. Багато хто втратив обох батьків під час облоги; деяких доправили з таборів для безпритульних. Поруч із малечею їхали підлітки 15–16 років. Їх уже готували до випуску з дитячого будинку, після якого належало жити самостійно.
Розпорядження, що визначили цю поїздку, з’явилися двома тижнями раніше. 17 серпня 1948 року в столиці, у службовому кабінеті начальника Головного управління у справах дитячих установ при Раді Міністрів СРСР, задзвонив чорний казенний телефон. Аркадієві Михайловичу Гончару було п’ятдесят два роки. Кадровий партійний працівник, який усю війну прослужив в органах, він зняв слухавку. Від почутого голосу по спині побігли мурашки: телефонував сам товариш Берія, який відав державною безпекою.
Розмова не забрала багато часу. Берія повідомив, що МДБ має відомості про можливу диверсію проти дитячих установ міста. Нібито вороги народу збиралися використати дітей-сиріт для провокації, яка скомпрометувала б радянську владу перед іншими країнами. Підтверджувальних фактів не було, проте рекомендація прозвучала однозначно: дітей слід було терміново евакуювати на периферію, далі від кордону й від чужих очей.
Гончар не звик розпитувати вище керівництво про причини вказівок. Він негайно наказав готувати спеціальний ешелон. Йому належало перетнути країну й доправити вихованців до приморського міста, де будувалися кілька нових дитячих будинків — для дітей репресованих і місцевих сиріт зі сходу країни.
Пізніше учасники поїздки згадували передусім поспіх. На всю підготовку відвели десять днів. За цей час треба було зібрати списки вихованців із восьми дитячих будинків, оформити на кожного документи, пристосувати вагони для довгої дороги й визначити тих, хто поїде разом із дітьми. Усе робилося одночасно, без запасу часу, і саме цей поспіх запам’ятався людям, пов’язаним з ешелоном.
Керувати ешелоном доручили Галині Петрівні Зайцевій, 45-річній директорці дитячого будинку № 17. Чоловіка вона втратила на фронті, сина — під час блокади; материнську любов тепер віддавала вихованцям. За спогадами сучасників, суворість у ній поєднувалася зі справедливістю. Діти ставилися до неї з острахом, але поважали. Звістку про призначення Галина Петрівна сприйняла як наказ: доправити дітей на схід треба було за будь-яку ціну.
Окрім неї, супроводжувати дітей призначили ще 27 людей. Вісімнадцять виховательок приїхали з різних дитячих будинків; їм було від 30 до п’ятдесяти п’яти років, більшість овдовіли. За здоров’я вихованців відповідали фельдшерка Ірина Павлівна Шульга, 38 років, і 26-річна медсестра Лариса Олегівна Бондар. Трьом працівникам МДБ, одягненим у цивільне, доручили охороняти ешелон і не допускати втеч. Залізничників було четверо: машиніст із помічником, провідник і начальник поїзда.
У документах склад значився як спеціальний дитячий транспорт. Позначка «Для службового користування» означала, що звичайних пасажирів сюди не пустять. До 28 серпня 1948 року підготували 21 вагон: 18 товарних переобладнали для проживання, решту відвели під кухню, медичну допомогу й багаж.
У житлових вагонах розміщували по 22–24 дитини, добираючи сусідів за віком. Перші чотири дісталися найменшим, від шести до восьми років; середина складу — дітям від дев’яти до дванадцяти років, останні вагони — підліткам 13–16 років. Дерев’яні нари йшли у три яруси. Для тепла поставили буржуйки, для питної води — відра, у кутках влаштували параші. У ті роки таке житло вважали придатним для тривалого переїзду…
