Посадка почалася вранці 29 серпня. Очевидцям запам’яталася сумна картина: чотири сотні дітей у сірому казенному одязі слухняно йшли до вагонів, тримаючи фанерні валізки. Багато хто плакав не від страху, а тому, що не знав, куди їх відвозять, навіщо й що чекає попереду. Виховательки намагалися заспокоїти їх розповідями про тепле море, нове життя й дитячі будинки, де їм буде добре. Одні вірили цим обіцянкам, інші мовчки опускали очі. Старші перезиралися: вони вже розуміли, що сиріт треба десь влаштовувати і що відправлення на край світу давно стало звичною справою.
Перед відправленням Зайцева обходила склад із блокнотом. Жоден вагон не залишився без перевірки: вона звіряла дітей зі списками, перевіряла продукти на кухні, оглядала медичне обладнання. Усе належало підготувати бездоганно. За її вказівкою до кожного житлового вагона завантажили хліб на п’ять днів, консерви, сухе молоко й крупи.
Медичний запас містив бинти, йод, касторку, валер’янку й аспірин. Навіть на випадок епідемії передбачили трохи сульфаніламідів. Багажний вагон заповнили дитячими речами, запасними ковдрами й підручниками: вони призначалися для шкіл, у яких вихованцям належало навчатися після переїзду. Здавалося, нічого не забули.
30 серпня, рівно о восьмій ранку, старенький паровоз двадцятої серії насилу потягнув від вокзального перону 21 вагон. За керуванням стояв Віктор Антонович Дубровський, 57-річний ветеран залізниці, який усю війну провів за важелями паровоза. Вів він спокійно й упевнено. Поруч сидів помічник, Максим Романович Козак: у свої тридцять два роки він був молодим, але вже досвідченим залізничником.
На дорогу відводилося 20 діб. Маршрут пролягав через столицю, далі — через міста в глибині країни, до приморського пункту призначення. Машиністові й помічникові суворо заборонили робити зупинки, крім технічних: набрати води, поповнити запаси вугілля й рушати далі.
За спогадами супроводжувачів, перші три дні минули без пригод. Розклад витримували, а у вагонах поступово встановився звичний порядок. Дітей годували у визначені години, тут-таки вчили читати й рахувати; увечері співали. Медики обходили вагони, міряли температуру, питали про самопочуття й намагалися не пропустити початок хвороби. Працівники МДБ майже весь час мовчки проводили в окремому купе службового вагона. Лише зрідка вони виходили перевірити, чи все йде як належить. Поки що ешелон рухався за планом.
31 серпня склад минув столицю й попрямував до наступного великого міста. На його станції, де планувалася технічна стоянка, і сталася перша дивна зустріч. До ешелону підійшов незнайомий військовий із полковницькими погонами. Після тривалої бесіди з працівниками МДБ він піднявся до Галини Петрівни. Близько пів години вони розмовляли в її вагоні; про що — решта не знали.
Коли полковник пішов, виховательки помітили тривогу на обличчі Зайцевої й почали розпитувати її.
— Нічого не сталося, усе нормально, — відмахнулася Галина Петрівна. — Документи перевіряли.
Заспокоїти їх цими словами не вдалося: її вигляд не в’язався з поясненням. Після тієї станції поїзд помітно додав ходу. Дубровському наказали звести стоянки до мінімуму — лише вода й вугілля, без жодних затримок.
Міста за вікнами траплялися дедалі рідше. Діти бачили, як склад заходить усе глибше в ліс, що тягнувся без кінця. Уночі деякі малюки плакали й просилися назад, до рідного міста. Виховательки втішали їх, хоча самі дедалі дужче тривожилися.
Опівдні 1 вересня 1948 року ешелон прибув на Лісову. На цьому великому вузлі головна магістраль перетиналася з новою магістраллю, що будувалася. Тут збиралися затриматися на кілька годин: паровоз потребував ремонту, а склад — поповнення продовольства. Галина Петрівна наказала випустити дітей на перон, дати їм порухатися й побути на свіжому повітрі.
На платформу висипали 400 дітей. Вони гуляли між вагонами, затівали доганялки, їли виданий виховательками хліб із консервами. Після тісних вагонів їм дали час розім’яти ноги й побути на повітрі, перш ніж склад знову рушить у дорогу. У цей час до ешелону знову прийшли військові — троє, усі у формі МДБ. Спершу вони довго розмовляли зі своїми колегами, які супроводжували поїзд, а потім пройшли до Зайцевої.
З вагона долинали негучні, напружені голоси. Виховательки, що стояли неподалік, могли розібрати лише окремі слова: «зміна маршруту», «нове розпорядження», «особлива таємність». Після відходу офіцерів Галина Петрівна скликала супроводжувачів.
— Далі колишнім маршрутом ми не підемо. Нас направляють на північ, до магістралі, що будується. Там, у лісовій глушині, зводять дитячий будинок для дітей репресованих, тепер це наш пункт призначення. Дорога триватиме ще тиждень. Не треба ставити запитань: розпорядження надійшло згори…
