Лямки старого рюкзака Олексій стискав так міцно, ніби боявся випустити з рук усе, з чим приїхав. На привокзальній площі обласного центру гули машини, повз поспішали люди. Він розгублено озирався: куди тепер? Два дні тому йому виповнилося вісімнадцять років. Дитячий будинок номер сім залишився позаду, а попереду були незнайоме місто й доросле життя, із яким доведеться давати собі раду самому.
Усе майно вмістилося в рюкзаку: дві футболки, спортивні штани, змінна білизна, зубна щітка та шкільний атестат. Там само лежав конверт із 13 000, заробленими в автомайстерні при дитячому будинку. Окремо від цих нехитрих речей була потерта фотографія — жінка тримала немовля. Іншої згадки про матір, яка залишила його в пологовому будинку, Олексій не мав.
Згадав улюблену виховательку, Оксану Юріївну, та її напуття:
— Тримайся, Льошо. З твоїми золотими руками й доброю душею не пропадеш. Людям треба вірити, тільки перевіряти не забувай.
Олексій усміхнувся. Проводжали його всім дитячим будинком: хлопці, працівники, саморобний торт, обійми, сльози. Молодші не хотіли відпускати того, хто захищав їх і багато чого навчав. Шестикласник Дениско навіть пробував залізти до нього в рюкзак і благав узяти із собою.
Він струснув головою. Досить згадувати, час братися до справи. Ще там, у дитячому будинку, він вирішив: спочатку коледж, потім робота й житло. Обрав автомеханічний — хотілося розвивати те, чого встиг навчитися в майстерні. Витягнувши з кишені зім’ятий папірець з адресою приймальної комісії, Олексій пішов шукати коледж. Після тихого районного центру, де він виріс, тут усе здавалося надто великим і гомінким.
До приймальної комісії він увійшов із хвилюванням. Жінка за столом перебрала принесені папери.
— З документами все гаразд. І оцінки добрі, особливо з фізики та праці. А руками працювати доводилося?
— Три роки в нашій автомайстерні, при дитячому будинку. Спершу тільки подавав та приносив, а за останній рік уже сам навчився розбирати й збирати двигуни. Степанич, наш майстер, казав, що в мене чуття до залізяччя.
Жінка з цікавістю подивилася на Олексія, потім знову опустила очі до паперів.
— То ви з дитячого будинку… Гуртожиток знадобиться?
— Так, було б добре! — пожвавішав він.
— Боюся, тут я не зможу допомогти, — зітхнула вона. — Місця розібрали, списки закрили ще місяць тому. Житло доведеться шукати самому.
У Олексія похололо серце. У своєму плані він такого не передбачив. І все ж повертатися назад було нікуди.
— Зверніться до служби опіки, станьте на облік, — уже м’якше провадила жінка. — Випускникам дитячих будинків належать пільги. Я дам адресу, запишіть.
Через три дні його зарахували до автомеханічного коледжу. Практичний іспит Олексій склав блискуче; сивий майстер, який приймав роботу, шанобливо кивнув.
— Відразу видно: руки ростуть звідки треба. Якщо й далі так братимешся до справи — багато чого досягнеш.
Навчання тепер було влаштоване, а ночувати, як і раніше, не було де. Гуртожиток так і залишився нездійсненною мрією. Олексій зателефонував приблизно за десятьма газетними оголошеннями, але щоразу чув одну умову: гроші наперед за два місяці. Таких витрат він собі дозволити не міг.
У службі опіки пообіцяли місце в соціальному готелі для випускників дитячих будинків лише через пів року. Поки воно не звільниться, можна було тимчасово повернутися до дитячого будинку або далі шукати самому. Повернення Олексій сприймав як поразку: вийшов у доросле життя й не впорався. Тому знову телефонував, їздив дивитися кімнати, зустрічався з господарями. Ті знаходили привід відмовити, щойно дізнавалися, звідки він.
— Дитбудинківцям довіри немає, — без церемоній заявила одна жінка. — Тільки й уміють, що пити та красти.
Слова зачепили його, та Олексій намагався не тримати образи в собі. Адже не кожен судить про людей наперед. Має знайтися і його шанс — головне, не проґавити.
На сьомий день пошуків заощадження танули на очах: навіть недорогий готель потребував грошей. Тоді в газеті трапилося коротке оголошення: «Кімната в приватному будинку на околиці. Плата невисока. Перевага студенту. Вітається допомога по господарству». Олексій поїхав туди, думаючи, що іншого шансу в нього, мабуть, уже немає.
У тихому кварталі приватних будинків він знайшов двоповерховий дерев’яний будинок із маленьким садом. Біля хвіртки літня жінка дбайливо складала до сумки опалі яблука.
— Добрий день. Ви здаєте кімнату? Я прочитав оголошення.
Вона випросталася й уважно подивилася на нього. Сиве волосся було акуратно зібране в пучок; за окулярами він побачив живі, розумні очі…
