Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

— Повертайся до хати.

— Я вмію.

— До хати йди, — спокійно повторив він. — Іди.

Вона послухалася. До нього долинула її розмова із сусідкою через паркан, потім сміх Лариси Степанівни — нечаста річ. А коли він зібрався йти, сусідка сказала:

— Хорошу дівчину знайшов.

Пояснювати про тимчасову гостю та двоюрідну спорідненість Максим не став. Кивнув.

Наприкінці січня Юрко помилився з підпилом. Максим працював в іншому кінці ділянки, коли стовбур пішов не туди й зачепив трелювальник. Крило трохи вм’яло, люди лишилися цілі. Степан Павлович добряче вичитав Юркові; Максим стояв поруч мовчки.

Потім Лісовський підійшов до нього, червоний і злий.

— Міг би за мене хоч слово сказати.

— А за що?

— Ну, хоч щось би сказав.

— З підпилом ти прорахувався. Степан має рацію, — спокійно відповів Максим.

Юрко помовчав.

— Вічно ти такий.

— Який же?

— Та звідки я знаю! — Він махнув рукою. — Правильний.

Максим знизав плечима й попрямував до наступної сосни.

Удома, розповідаючи Ірі про зміну, він і сам не помітив, як заговорив про цей випадок. Вона слухала, помішуючи їжу на плиті.

— Юрко образився?

— Трохи.

— Перестане.

— Перестане, — погодився Максим.

Ірина поставила перед ним тарілку. Поруч сиділа Даша в стільчику, який він зробив минулого тижня. Взяв дошки, цвяхи, рубанок — за годину впорався. Ірина тоді мовчки дивилася на роботу, потім подякувала; він кивнув. Тепер дівчинка вправлялася ложкою, більше розмазуючи кашу, ніж відправляючи її до рота.

— Дай-но, — сказав Максим, дивлячись на неї.

Ірина обернулася.

— Що дати?

— Ложку. Погодуймо її.

Вона секунду дивилася на нього. Не здивовано — інакше, але розбирати цей вираз він не став.

— Добре.

Він зачерпнув кашу й підніс ложку до Даші. Та охоче, по-діловому розтулила рота, проковтнула й одразу ж зажадала наступну порцію.

— Я зрозумів.

Ірина відвернулася до плити. Плечі в неї ніби напружилися, хоча Максим не був певен.

Після їжі попили чаю, потім Ірина понесла Дашу вкладати спати. Максим залишився за столом. У лютому треба взятися за дах: торішній протік в одному місці потребує перевірки. І куртку Ірині купити зимову — виходила надвір, він бачив, яка тонка на ній.

Йому подобалося думати про такі речі. Була справа, яку можна зробити, замість безкінечно повертатися до того, чого вже не виправиш.

Ірина тихо повернулася й присіла поруч.

— Максиме, ваша мама сьогодні сказала…

— Що сказала?

— Рік тому ви були іншим. Веселим.

Він підвів очі.

— Так і сказала?

— Так.

— Перебільшила мама.

— Не думаю, — Ірина ледь усміхнулася й обхопила чашку долонями. — Я рада, що ви знову нормальний.

— Нормальний? Це ти мене хвалиш?

— Хвалю. Саме це я й хотіла сказати.

Зніяковіння в ній не було. Він витримав паузу.

— І ти теж.

— Що — теж? — здивувалася Ірина.

— Нормальна.

Вона несподівано для себе тихо розсміялася й прикрила рота рукою. Максим не усміхнувся, лише обличчя стало м’якшим.

За вікном ішов сніг, лютий стояв на порозі. У правій кімнаті спала Даша, на столі холонув чай. Максим думав про дах, про куртку. Усе це було своїм, живим, потрібним. Уголос він нічого такого не сказав.

Лютий ненадовго обдурив відлигою. Три дні з дахів капало, сніг осів, на узбіччях доріжок почорнів. Потім мороз повернувся й затягнув усе крижаною кіркою. Вранці Максим пройшов доріжкою з відром попелу, посипаючи лід, щоб Ірина не впала дорогою на роботу.

Вийшовши, вона подивилася собі під ноги, потім на нього.

— Ви раніше встали заради цього?

— Ні.

— А попіл?

— Сам розсипався.

Він пішов колоти дрова. Ірина трохи постояла й пішла до школи. Максим чув її обережні, але впевнені кроки. Пройшла, не посковзнулася.

Поверталася вона часом утомлена, але не вичавлена й спустошена. З неї було видно: зробила багато й знала, що недарма. Із школою все складалося. Розповідаючи про дітей, Ірина сміялася, особливо коли згадувала Пашу: той щодня приносив їй малюнки, власні, старанно виконані.