Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

— Знайшла щось?

— Так. Наступного року можна вступати, якщо підготувати документи.

— З документами допоможу.

Вона підвела очі.

— Максиме, ви вже стільки…

— Допоможу, я сказав. Нема чого обговорювати.

Ірина замовкла, потім тихо погодилася:

— Добре.

По куртку він зайшов наприкінці лютого, опинившись у райцентрі у справах артілі: потрібні були запчастини для трелювальника. У магазині одягу попросив продавчиню підібрати річ і описав Ірину — невисока, худенька, волосся темне. Та запропонувала теплу темно-зелену куртку з каптуром. Максим купив її не торгуючись.

Він уже сидів за столом, коли Ірина виявила покупку на вішалці в сінях. Принесла до кімнати й подивилася на нього.

— Тобі. У старій у мороз ходити не можна, — сказав він і взяв газету. — Надягни, подивися. Не підійде — обміняю.

Вона й далі тримала куртку.

— Максиме… Ви на мене гроші витратили? Я бачу, але так не можна.

— Чому не можна?

— Я ж… — Вона запнулася. — Сама повинна.

Він опустив газету.

— Послухай. Ти спершу приміряй.

Ірина довго дивилася на нього, потім надягла куртку й пішла до дзеркала в сінях.

— Якраз тобі, — сказав Максим із кімнати.

— Ви ж не бачите. Звідки знаєте?

— Чую.

Вона повернулася в обновці. Максим не став розгадувати вираз її обличчя й знову взявся за газету.

— Дякую вам.

— Ага.

Дорогою на зміну Максим мружився: березневе сонце било в очі, відбиваючись від насту. Без окулярів на сніг важко було дивитися. У лісі це перше весняне світло ще не гріло — яскраве, зле, воно наче різало все навколо. А на душі в Максима було рівно. Радість могла минути, а цей спокій тримався, і тому він цінував його більше.

Думаючи про Ірину, він почувався так, ніби вже все вирішив, лишалося тільки сказати. Добре, що вона тут. І Даша тут, і дім ожив. Відтоді як вони з’явилися, він не пив — уже кілька місяців. Усьому цьому була одна спільна назва, але Максим поки обходився без неї.

— Бондарю, дивлюся на тебе — помолодшав, — зауважив за обідом Степан Павлович.

— Похвалити вирішили? — Максим подивився на бригадира.

— Що бачу, те й кажу, — відповів той, наливаючи чай.

Юрко хмикнув.

— Чув, у тебе тепер рідня живе. Двоюрідна начебто.

— Чутки ходять, — підтвердив Максим, обернувшись до нього.

— Як вам живеться?

— Нормально.

— Кажуть, симпатична.

— Кажуть, — озвався Максим і взявся за ложку.

Лісовський, схоже, розраховував на довшу розмову, але більше розпитувати не став.

У середині березня Максим дістався до даху. Знайшов торішній невеликий протік і перебив кілька листів. Інструменти тримала Ірина, що стояла внизу.

— Вище подай. Тепер плоскогубці.

Вона допомагала мовчки, не відволікаючи запитаннями. Дашу, закутану в усе тепле, посадили на ґанок. Березневий мороз уже послабшав. Біля паркану по снігу стрибали горобці, і дівчинка стежила за ними так уважно, ніби від їхніх клопотів залежало щось важливе.

— Усе, закінчив, — сказав Максим, збираючись униз.

Ірина відступила, даючи йому спуститися. Він обтрусив руки.

— Надовго вистачить? — запитала вона.

— На кілька років точно вистачить.

— От і добре. — Помовчавши, Ірина додала: — А я вмію фарбувати. Якщо вирішите влітку взятися за фасад, допоможу.

— Умієш? — Він глянув на неї.

— Ми з мамою щоліта фарбували, поки вона… — Ірина урвала себе. — Умію, так.

— Тоді влітку й пофарбуємо.

Вона кивнула. Обоє трималися так, наче йшлося лише про фарбування, наче за цим «влітку» нічого більше не стояло.

З ґанку долинуло щось Дашиною мовою, звернене відразу до них обох. Горобці розлетілися; провівши їх поглядом, дівчинка ніби на мить засмутилася, але невдовзі її зацікавило щось у снігу.

Максим дивився на дочку. Не на свою, поправив він себе. На Дашу. Вона вже ходила, поки що невпевнено, падала, але до літа напевно призвичаїться. До літа. Знову це слово — і цього разу він залишив його у своїх думках.

Останній березневий день припав на неділю. Мати зателефонувала, запросила на обід:

— Усіх трьох чекаю.