Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

У материному домі було звично тісно й тепло, пахло деревом і вареною їжею. Стіл уже накрили. Без звичної метушні Марина Вікторівна зустріла гостей, посадила, одразу взяла Дашу й понесла до вікна — показувати герань. До квітки дівчинка тягнулася з тією самою зосередженістю, з якою нещодавно розглядала горобців.

Максим рідко залишався в гостях так надовго. Він їв, слухав, майже не втручаючись у розмову. Мати розпитувала Ірину про школу, про дітей із групи продовженого дня, про Дашин апетит. Спершу Ірина відповідала скуто, потім заговорила вільніше.

По банку в підпілля мати послала сина. Поки Максим лазив унизу, згори долинали два спокійні голоси; слів він розібрати не міг. Повернувшись, застав обох мовчазними. Але це було таке мовчання, після якого нічого пояснювати не треба.

Назад пішли пішки. Мати зібрала їм сумку, Максим ніс її, а в Ірини на руках дрімала Даша. Деякий час Ірина йшла поруч мовчки.

— Ваша мама дещо мені сказала. Що ви хороша людина. І що їй радісно бачити, як тепер у вас удома.

— Мама завжди перебільшує.

— Ні, цього разу нічого не перебільшила, — тихо заперечила Ірина.

Він не став сперечатися. Далі чувся лише тихий хрускіт щільного березневого снігу під ногами. Даша спала.

Біля хвіртки Ірина ненадовго зупинилася, озирнулася на вулицю. Над соснами зеленіло небо — такий захід сонця буває лише в березні. День уже минав.

— Як же добре.

— Ти про що?

— Ні про що. Добре, та й годі. Ходімо, а то Даша змерзне.

Максим відчинив хвіртку. Вони зайшли до теплого дому.

Квітень у ліс увірвався. Кілька діб дороги хлюпали багнюкою, лежав брудний сніг, стояла сльота — і раптом усе змінилося, наче перегорнули сторінку. Прогріта темна земля так сильно пахла, що паморочилося в голові. Максим із дитинства любив цю зміну.

Того ранку він дихав біля розчиненого вікна. Квітень. Унизу сосни ще стояли голі, зате у верхівках уже щось починалося, а птахи від раннього ранку кричали навперебій, наче змагалися.

Даша прокинулася й негайно дала знати всьому дому.

— Уже йду, йду, — долинув із-за стіни сонний, теплий голос Ірини.

Зачинивши вікно, Максим пішов ставити чайник. Він чув, як Ірина взяла дівчинку, як та заспокоїлася. На кухні вони з’явилися разом, обидві розпатлані після сну.

— Доброго ранку.

— Квітень, — відповів Максим.

Ірина глянула у бік вікна й кивнула.

— Відчувається. Уже пахне.

— Сьогодні буде тепло, можна без куртки.

Вона трохи здивувалася: зазвичай уранці він зайвого не казав. Потім усміхнулася.

— Добре.

Даша простягнула руку до чайника, але мати встигла її перехопити. Відразу ж пролунало обурення. Так дівчинка тепер і діяла: добиралася до забороненого й протестувала, якщо їй заважали. Максим налив у кухоль охололу воду й поставив на край столу, ближче до Даші. Та негайно вхопила кухоль двома руками й діловито взялася пити.

Ірина мовчки спостерігала.

— Хитрі ж ви.

— Зате допомагає.

У школі того дня стояв галас: готувалися до весняного ранку. Ірина повернулася пожвавлена й ще з порога розповідала про придуману для дітей гру, яку похвалила Світлана Григорівна. Максим слухав із ґанку, пораючись із петлею на хвіртці. Поряд стежкою шкутильгала Даша, обережно торкаючись усього, до чого могла дотягнутися.

— А Паша намалював нас із Дашею. Уявляєте, він її лише раз бачив, коли я забирала зі школи. І нас обох зобразив. Унизу написав: «Іра і маленька».

— Вийшло схоже? — Максим підвів на неї очі.

— Він старався, — засміялася Ірина. — Намалював мені величезні вуха. А Даша — кружечок і кілька цяток. Але впізнати можна.

Його обличчям майнула усмішка, радше навіть просто пом’якшали риси.

— Малюнок узяла?

— Звісно. Удома повішу.

Максим подивився на неї. Удома. Ірина або не помітила цього слова, або не побачила в ньому нічого особливого.

— Вішай.