Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Обернулася Оксана. Така сама доглянута, яскрава — річ була не у віці. Рік тому, від’їжджаючи, вона вся світилася впевненістю людини, на яку чекає краще життя. Тепер це світло згасло.

— Максиме.

— Здрастуй.

Ні тепла, ні злості в його привітанні не було. Оксана ковтнула.

— Мені треба з тобою поговорити. Я по це приїхала.

— Поговорити?

— Так. Може, зайдемо кудись?

Вона дивилася на нього з виразом, у якому він не хотів розбиратися.

— Тут кажи.

Оксана на мить стиснула ручку валізи й видихнула.

— Денис виявився одруженим. Я не знала. Дружина про все дізналася, і він залишився з сім’єю. Я тепер сама. Квартира в місті його, речі… Загалом, подумала: може, повернутися? Ми ж три роки разом прожили, Максиме. Це ж щось означає.

Голос звучав рівно, наче промову було вивчено дорогою. Максим слухав і думав: ще вісім місяців тому, за такої зустрічі, він, напевно, відчув би біль, злість або щось без назви — те, що відчувають поряд із людиною, яка тебе покинула. Тепер майже нічого не було. Лише спокій, і навіть холодним він не міг його назвати.

— Оксано, а гроші ти забрала?

Вона ледь помітно здригнулася.

— Я віддам. Відразу не зможу, але…

— Не в них річ. — Він витримав паузу. — Ти залишила записку й поїхала. Сама обрала. Я твій вибір поважаю, тільки зробила його ти.

— Це була помилка.

— Можливо. Люди помиляються. — Максим переклав сумку з інструментами в іншу руку. — Але жити з тобою я більше не стану. Не хочу жити з людиною, яка йде, коли їй погано, а потім із тієї самої причини повертається.

Щось з’явилося в її очах; дізнаватися, що саме, Максим не хотів.

— У тебе інша?

Він відповів після короткого мовчання:

— Тебе це не стосується.

— Мені сказали, у тебе живе жінка з дитиною.

— У нас люблять поговорити.

— Максиме…

— Оксано, у Лариси Степанівни можна переночувати, вона пускає. Завтра буде зворотний автобус.

Він говорив так само рівно. Оксана мовчки дивилася на нього.

— Отже, таки не пробачив.

— Мені нічого пробачати. Ти вирішила за себе, тепер я вирішую за себе. На цьому все.

Чемно кивнувши їй, Максим пішов далі. Злості на неї не було.

Удома він зняв взуття, умився, сів вечеряти. Ірина про розмову на зупинці не знала. Вечір минав як завжди, аж поки Даша не заснула й вони не лишилися пити чай.

— Лариса Степанівна сьогодні вашій мамі телефонувала, — заговорила Ірина. — Сказала, автобус когось привіз.

Максим подивився на неї.

— Від мами дізналася?

— Так, Марина Вікторівна зателефонувала, попередила. — Ірина обхопила чашку обома руками. — Це ваша колишня дружина?

— Вона.

Ірина кивнула, трохи помовчала.

— Ви встигли поговорити?

— Так.

Про що — не стала питати. Дивилася в чашку, потім промовила:

— Якщо вам треба подумати, я зрозумію. Ми з Дашею впораємося.

— Ірино.

— Що?

— Мені нічого обдумувати. — Він поставив чашку. — Не хвилюйся.

Вона підвела очі, наче намагалася перевірити його слова.

— Правда?

— Правда.

Ірина кивнула, відвела погляд і знову подивилася на Максима.

— Добре.

Наче з цим словом вона змогла видихнути те, що стримувала весь вечір.

Наступного дня про те, що Оксана не поїхала, йому повідомив на лісосіці Юрко. Вигляд у нього був такий, наче він знає більше, ніж збирається розповісти.

— Колишня твоя лишилася. Біля магазину її бачили.

— Бачили. І що з того?

— Нічого. — Юрко помовчав. — Гарна вона. Завжди такою була.

— Юрку, берися за пилку, план виконувати треба.

Лісовський узяв бензопилу.

Оксана затрималася ще на день у Лариси Степанівни: та не вміла відмовляти й пустила її. До вечора Максим колишню дружину не зустрічав. Потім, уже дорогою додому, побачив її назустріч — саму, без валізи. Помітивши його, вона зупинилася.

— Максиме, можна ще раз? Востаннє.

Він теж зупинився.

— Кажи.