Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Оксана дивилася просто. Максим не відповідав.

— Залишити записку було боягузтвом. — Вона ковтнула. — Мені треба було сказати тобі, що я це розумію.

Він подивився на неї, подумав.

— Я почув. Це все? На яку відповідь ти чекаєш?

Оксана похитала головою.

— Ні на яку. Ти вже відповів. — Вона ледь усміхнулася, невесело, але щиро. — Нехай у тебе все буде добре, Максиме. Я справді цього хочу.

— І в тебе, — кивнув він.

Вона пішла. Максим провів її поглядом і теж рушив додому. Ні жалю, ні злості він не відчував; за ці місяці рівний спокій, здавалося, став його постійним станом.

Рано-вранці, поки Максим ще не пішов на зміну, зателефонувала мати.

— Оксана вчора до Ірини приходила.

Голос у неї був спокійний, але цей тон Максим знав.

— Що?

— До твого повернення. Лариса Степанівна бачила, як вона зайшла на подвір’я. Ірина тоді була сама з Дашею.

Надягаючи куртку, Максим сів.

— Що вона їй наговорила?

— Лариса Степанівна не чула. Тільки в Ірини потім світло горіло до півночі.

Він закінчив розмову, підвівся й пройшов на кухню. Ірина стояла до нього спиною біля плити. Трималася рівно, але наче жорсткіше, ніж зазвичай.

— Ірино.

Вона обернулася. Обличчя було спокійне — надто спокійне.

— Доброго ранку.

— Оксана вчора приходила?

Після невеликої затримки Ірина відповіла:

— Так.

— Що їй було потрібно?

Ірина поставила каструлю, повернулася до нього й склала перед собою руки.

— Сказала, ви поговорили. Що вона приїхала до тебе й досі сподівається. І що нам із Дашею не треба займати чуже місце.

Говорила вона рівно. Максим стояв перед нею.

— А про Дашу що сказала?

Ірина забарилася.

— Що замість батька їй не потрібен чужий дядько. Мовляв, дитина повинна розуміти, хто їй хто.

— Ти плакала?

— Ні.

Відповіла вона надто поспішно. Максим підійшов до плити, став поруч. Ірина дивилася перед собою, в стіну.

— Ірино…

— Максиме, якщо ти хочеш…

— Помовчи трохи.

Вона послухалася. Він добирав слова: швидко говорити ніколи не вмів, зате хотів сказати точно.

— Приходити сюди й щось тобі дорікати вона не мала права. А про Дашу сказала зі злості, неправильно сказала. Дівчинка хороша. І ти хороша. Сьогодні Оксана поїде, я за цим простежу. Більше до дому її не пущу. — Він помовчав. — Ти зрозуміла?

Ірина нарешті глянула на нього.

— Зрозуміла.

— І ще.

— Що?

— У вас тут своє місце. І в тебе, і в Даші. Ви не чуже зайняли. Зрозуміло?

Він промовив це так само прямо, як говорив про все. У її очах щось змінилося, але розгледіти він не встиг: Ірина відвернулася.

— Зрозуміло.

З кімнати долинув голос Даші, яка прокинулася. Іра пішла до неї, а Максим залишився біля плити.

У Лариси Степанівни він застав Оксану вже з валізою: вона виходила, до автобуса залишалася година. Максим зупинився біля хвіртки.

— Учора ти приходила до мене додому.

Вона подивилася на нього без ніяковості, радше приготувавшись захищатися.

— Мені треба було поговорити з нею.

— Тобі з нею про що говорити?

— Про те, що вона у твоєму домі чужа. Ти сам не розумієш…

— Оксано. — Максим не підвищив голосу. — Рік тому ти залишила записку, забрала гроші й поїхала до іншого. Ні мені, ні людям у моєму домі ти не маєш права нічого вказувати. Зовсім не маєш права.

Вона мовчала.

— Ще раз підійдеш до дому чи до Іри — подам заяву в поліцію. Приїжджати в селище тобі ніхто не забороняє. Але в моєму домі тобі місця немає.

Оксана довго дивилася на нього. Потім тихо, без злості сказала:

— Ти її любиш.

— Це тебе не стосується.

— Гаразд. — Вона взяла валізу. — Пробач за той візит. Не варто було мені до неї йти.

Максим не відповів, лише відступив, звільняючи дорогу. Оксана пройшла повз. Він подивився, як вона попрямувала до зупинки, і повернув додому.

У домі стояла тиша, Даша спала. Іра сиділа за столом із телефоном і, коли він з’явився, підвела очі.

— Поїхала?

— Автобус вирушить за годину.