Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

— Максиме, дякую тобі за ранкові слова. За те, що сказав про наше місце тут.

— Та нема за що.

— Є за що. — Вона дивилася просто на нього. — Я звикла сама давати собі раду. А коли хтось стає поруч, усе зовсім інакше.

— Знаю.

Вони помовчали; говорити більше не було потреби. Потім Іра підвелася й поставила чайник.

— За двадцять хвилин вечеря буде.

— Добре.

Максим умостився з газетою. За вікном квітень легко й швидко гнав хмари; крізь них пробивалося сонце, витягуючи по підлозі світлі плями. З правої кімнати долинало Дашине сопіння.

Опустивши газету, він подивився на освітлену підлогу, на Іру, що стояла спиною біля плити, потім знову на сонячні плями. «Ти її любиш». Оксанині слова не викликали сум’яття. Він думав про них неквапливо, ніби відповідь давно була відома й залишалося вибрати час, щоб сказати її вголос.

Скоро. Тільки не сьогодні. Нехай сьогодні все вляжеться, нехай квітень завершить свою справу й розтане решта снігу. Нехай Даша виспиться. Поспішати Максиму не було куди.

За три дні Максим устиг побачити, як біля паркану зникли останні білі плями: вранці ще лежали, а надвечір під ними вже відкривалася мокра темна земля. Травень цього року настав раніше звичного строку. Навіть вічнозелені сосни виглядали інакше — хвоя стала соковитішою, яскравішою, ніби для неї наново розвели фарбу.

Вихідні тепер минали на городі. Максим брався за лопату, слідом виходила Іра з граблями. Дашу влаштовували на ковдрі на ґанку, звідки її було видно їм обом. Поки він перекопував землю, а Іра рівняла грядки, встигали обговорити майбутні посадки, згадати горох, що не зійшов минулого літа, і поговорити про дівчинку: ходила вона вже впевнено, недовго лишилося до бігу.

— От тоді забудемо про спокій, — сказала Іра.

— Та не так уже він і потрібен, той спокій.

Вона засміялася. З ґанку долинуло щось Дашине, і обоє обернулися. Дівчинка з прутиком у руці поважно спостерігала за горобцем, який сів на краєчок ковдри.

— Скоро й до ладу говорити буде, — зауважив Максим.

— Вона вже говорить, — усміхнулася Іра. — «Ма» — мама, «да» — дай. Ще… — Вона забарилася. — «За».

— Що? — Максим опустив лопату.

— Це ти. Вона тебе так називає. Сама придумала, я не вчила.

Іра й далі працювала граблями, не дивлячись на нього. А Даша помітила його погляд і простягнула прутик, пропонуючи розділити знахідку.

— За.

— Давай подивлюся, — сказав він після короткого мовчання.

Біля ґанку Максим присів навпочіпки. Даша з урочистим виглядом передала йому прутик; він покрутив його в руках і віддав назад. Отримавши свій скарб, дівчинка знову взялася стежити за горобцем. Максим повернувся до грядки. Іра все ще не підводила голови, але з її плечей він зрозумів: усміхається.

Одного з перших травневих вечорів зателефонувала Світлана Григорівна.

— Іро, нам потрібна людина до другого класу. Учителька на два місяці пішла на лікарняний. Це повна ставка, з оплатою. Я знаю, диплома у вас поки немає, але йдеться про заміну. Так і оформимо — спеціалісткою на заміну.

Максим саме читав на дивані. Іра підійшла до нього.

— Максиме?

— Ага.

— Можна поговорити?

— Кажи.

Він не перебивав, поки вона переказувала пропозицію директорки.

— Тільки як бути з Дашею? Уроки ж за іншим розкладом, це не група продовженого дня. Не знаю, чи зумію все поєднати.

— Мама побуде. Вона давно просить, щоб ми частіше її привозили.

— Мені незручно…

— Іро, погоджуйся, — сказав він, відкладаючи газету.

— Думаєш, варто?

— Ти ж хотіла вчити дітей. Ось тобі й діти.

Вона ще трохи подивилася на нього, потім кивнула.

— Гаразд.

Наступного ранку Іра зателефонувала директорці й прийняла пропозицію. За вечерею в ній відчувалася та незвична зібраність, яка буває перед важливою справою.

— Страшно? — запитав Максим.

— Трішки.

— Так і має бути.

— А вам коли страшно?

Він подумав, перш ніж відповісти:

— Коли не можу зрозуміти, куди впаде дерево.

— І як ви тоді? — Іра засміялася.

— Краще придивляюся. Потім пиляю.