Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

— Значить, і я придивлюся краще, — сказала вона.

У середині травня обговорювати ремонт дороги зібралося все селище. Максим теж пішов: робота артілі безпосередньо від неї залежала. Іра залишилася з Дашею, а коли він повернувся, несподівано війнуло печеним. Біля плити стояла Іра; на столі під рушником був схований лист.

— Що готувала?

— Сирники. Сир давно лежав у холодильнику, вирішила пустити в діло, — відповіла вона, трохи зніяковівши.

Він зняв куртку й сів. Іра подала йому сирники зі сметаною. Максим скуштував — добре. Аж надто добре.

— Умієш готувати.

— Це бабуся навчила. У мами руки не з того місця росли, — сказала Іра без образи, як про давно відоме. — А бабуся за все могла взятися.

— Де вона тепер?

— Померла. Я тоді в коледжі вчилася. — Іра помовчала. — Дашу б любила. Вона до всіх дітей так ставилася.

Поруч із Максимом, на своєму стільчику, їла Даша. Їй Іра дала м’який шматочок без сметани. Дівчинка жувала з виглядом експертки.

— За.

— Чую.

Краєчком ока Максим бачив усмішку Іри, яка дивилася на них обох.

Того ж вечора, коли Даша заснула, за чаєм він покликав:

— Іро.

— Що?

— Хочу тебе спитати.

Вона підвела очі: у його голосі було щось незвичне.

— Питай.

Чашка лишалася в нього в руках. Максим подивився на стіл, тоді на неї.

— Може, залишишся? Назавжди. — Вона не відповідала, і він продовжив: — Гарних слів від мене не дочекаєшся. Пояснювати я теж не мастак. Але за ці місяці збагнув: самих стін для дому замало. Треба, щоб уранці було заради кого вставати. Тепер мій дім — це ви з Дашею. Якщо ти відчуваєш те саме, давай одружимося. А якщо ні, кажи. Зрозумію.

Іра довго вдивлялася в нього, наче перевіряла, чи не наснилося їй почуте, чи не помилилася вона.

— Максиме, тобі не страшно? Зі мною ж Даша. Це непросто. Вона тобі не рідна.

— Вона ж називає мене «За».

Іра моргнула. Усмішка з’являлася повільно, мов світанок.

— Отже, це твоя відповідь?

— Моя.

Вона не відводила очей. За вікном тихо стояв травневий вечір; вітер гув у соснах без злості, жваво. У правій кімнаті спала Даша.

— А мені страшно, — нарешті сказала Іра.

— Мені теж.

— Добре, — видихнула вона. — Добре, що нам обом.

Максим дивився на неї.

— Це означає — так?

— Означає — так.

Він кивнув і допив чай. Іра стежила за його спокійними рухами. Мабуть, саме цьому вона й сказала «так»: надійності людини, яка обходиться без галасу й клятв. Робить — і край.

— Максиме.

— Що?

— Ти зовсім не шкодуєш, що тоді зупинився біля колонки?

Він на секунду замислився.

— Ні. Кращого за це я нічого не зробив.

Останні слова здивували його самого. Іра подивилася на нього й схилила голову, ховаючи надто широку усмішку. За вікнами сутеніло, від землі й смоли тягло травнем. У домі трималося тепло.

Уночі Максим лежав на дивані з розплющеними очима. Заснути заважало не хвилювання: правильно прийняте рішення не хотілося випускати з голови, хотілося ще потримати його в руках, покрутити. Думки були ділові. Треба сходити подати заяву на шлюб. Там працює Галина Романівна, сувора, зате тямуща; якщо прийти в потрібний день, із паперами швидко впораються. Даші час купувати добрі літні черевички — росте. А завтра треба сказати матері.

Йому подобалося думати про те, що належить зробити. Не вгадувати й не лякатися, а давати раду звичайним, потрібним клопотам. Із правої кімнати долинало Дашине сопіння. Далеко в лісі неголосно, один раз ухнув пугач. Максим заплющив очі. Спати.

До матері він прийшов уранці, не попередивши. Вона розвішувала на подвір’ї білизну. Побачивши сина, опустила руки: зрозуміла, що прийшов у справі.

— Ну, розповідай.

— Ми з Ірою вирішили розписатися.

Мати подивилася на нього й повільно кивнула, наче почула підтвердження своїх думок.

— Так я й гадала.

— Ти згодна?

Вона глянула на нього так, як дивилася щоразу, коли він питав про очевидне.

— Максиме, я коли-небудь заважала тобі робити щось путнє?

Він промовчав. Мати відвернулася до таза, витягла простирадло.