Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Поміркувавши стільки, скільки було потрібно, він відповів:

— Певен.

Мати повісила простирадло, розправила край.

— Тоді йди на роботу. А Іру пришли до мене, будемо весілля обговорювати.

Уже повернувшись до хвіртки, Максим покликав:

— Мамо.

— Що?

— Дякую тобі.

— Іди вже, кажу.

Вона не обернулася, та він почув усмішку.

Заяву подали в п’ятницю. Галина Романівна, жінка років п’ятдесяти, в окулярах на ланцюжку, переглянула папери й підвела очі на Дашу в Іри на руках.

— Ваша дочка?

— Так.

— Про всиновлення думаєте?

Вони перезирнулися. Увечері вже встигли це обговорити — коротко, як звикли.

— Так, — відповів Максим. — Можна все зробити водночас?

— Ні, це окремо. Спершу зареєструєте шлюб, потім через органи опіки подасте заяву до суду.

Він слухав, запам’ятовуючи, Іра занотовувала пояснення в телефон.

— У свідоцтві про народження батька вказано? — спитала Романівна.

— Ні.

— Отже, буде простіше. Менше дій.

Даша потягнулася до ручки з ланцюжком, що лежала на столі. Романівна відсунула її подалі й у відповідь дістала серйозний погляд.

— Сувора дівчина, — промовила вона шанобливо, не усміхаючись.

— Цікаво, в кого це вона? — озвався Максим.

Іра скоса глянула на нього, та він і далі дивився перед собою. Романівна поставила штамп.

— Через місяць приходьте на реєстрацію.

Виходив червень — початок короткого, лютого літа в лісі. На справжнє тепло припадало лише два місяці, і треба було все встигнути. В артілі справи йшли добре, літній ліс давався легко, план перевиконували. Іра довела другий клас до кінця навчального року, провела випуск.

Від Паші вона отримала ще один малюнок. Тепер на аркуші було четверо: сама Іра, Максим, Даша й художник. Під ними він написав: «Моя сім’я теж». Удома Іра повісила подарунок біля першого малюнка.

Увечері Максим розглядав обидва аркуші.

— Паша малював?

— Він, — відповіла Іра, що стояла поруч. — Таким він усе це уявляє.

— Правильно уявляє.

На реєстрацію припали ясна субота й нежарке літнє сонце. У такі дні небо здається глибоким, сосни стоять непорушно, а їхні довгі тіні лягають різко.

Увесь селищний відділ реєстрації містився в кімнаті з вікнами на вулицю й геранню на підвіконні. Романівна вдягла інший піджак, трималася урочисто. Марина Вікторівна прийшла у своєму найкращому вбранні — темному й строгому. У неї на руках крутилася Даша в біленькій сукенці, пошитій самою бабусею. Герань цікавила дівчинку анітрохи не менше за колишніх горобців.

Біля стіни мовчки стояв Степан Павлович: Максим його не запрошував, бригадир прийшов сам. Потім у двері зазирнув Юрко. Максим подивився на нього, і той тихо пройшов до Степана Павловича.

Поки Романівна неголосно промовляла належні слова, Максим дивився на Іру. Світла проста сукня, прибране темне волосся — усе та сама Іра, без зайвої святковості. Саме такою їй і належало бути.

— Ви згодні вступити в шлюб? — спитала Романівна.

— Так, — одразу відповів Максим.

Почувши те саме запитання, Ірина промовила своє «так» трохи тихіше. Прості обручки Максим купив у райцентрі. Він надів обручку їй, вона — йому; руки в неї були теплі.

Романівна поставила печатку.

— Вітаю вас.

Даша потягнулася від Марини Вікторівни до Максима. Він узяв дівчинку, і вона діловито вхопилася за лацкан його піджака.

— За.

— Чую.

На ґанку Степан Павлович простягнув йому руку.

— Ну, Бондарю, от тепер ти на людину схожий.

— І раніше був, — відповів Максим, потискаючи її.

— Тепер інакше.

Бригадир кивнув на Ірину, що розмовляла з матір’ю. Юрко поплескав Максима по плечу.

— Кричати вам «Гірко»?

— Не треба.

— Авжеж. Ти б однаково не став.

Мати пішла готувати, а вони вирушили додому пішки. Дашу ніс Максим, Ірина крокувала поруч. У денній селищній тиші пахло свіжим сіном — десь косили. Головною вулицею пробіг собака. Старий біля паркану зняв кашкета, кивнув їм. Даша з висоти Максимових рук поважно оглядала все довкола.

— Знаєш, про що я вранці думала? — заговорила Ірина після довгого мовчання. — Про ту колонку. Ти ж міг тоді не зупинитися.

— Міг.

— А чому зупинився?

Максим шукав точну відповідь, не намагаючись зробити її гарною.

— Ти так стояла, наче тобі кінець. І дитина на руках.

— Лише тому?