Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

Вона йшла далі, дивлячись під ноги.

— Дякую, що не пройшов повз.

— Ага.

— Максиме.

— Що?

— Ти теж мій дім. Хочу, щоб ти це знав.

Без прикрас, просто, як говорив він сам. Максим подивився на неї, потім знову вперед.

— Знаю.

Даша тицьнула пальцем йому в щоку. Він скосив на неї очі.

— За, за.

Ірина тихо засміялася, прикривши долонею рота.

Максим відчинив хвіртку. За нею вже господарювало літо: біля паркану піднялася висока трава, коло ґанку густо червоніла шипшина, наповнюючи пахощами все подвір’я. Три роки тому Максим посадив цей кущ і відтоді так і не дочекався квітів. Тепер дочекався.

Ірина зупинилася перед ним.

— Давно ти її посадив?

— Давно.

— Раніше теж цвіла?

— Ні.

Вона перевела погляд із червоних квітів на Максима.

— Виходить, чекала.

Максим подивився на кущ, на Ірину, на Дашу: та вже тягнулася торкнутися квітки.

— Схоже, чекала.

Він притримав хвіртку, пропускаючи їх. Потім за ними зачинилися двері. А коло ґанку лишилася шипшина — жива, червона, вся в квітах. Бджола вибралася з однієї квітки, перелетіла до іншої. Літо розгорнулося на повну силу.

Святкувати вирішили в матері: вона наполягла, бо її дім був просторіший. Максим сперечатися не став. Іще зранку Ірина допомагала їй на кухні, а він порався з Дашею в сусідній кімнаті й чув негучні жіночі голоси. Слів не розбирав, чув лише рівне тепло розмови.

Юрко прийшов із дружиною. Вона поставила на стіл принесений пиріг, познайомилася з Іриною, і розмова в них одразу зав’язалася. Степан Павлович сидів у кутку з чаєм, принципово відмовляючись і від соків, і від компотів. Його мовчання було звичним, не похмурим.

Лариса Степанівна з’явилася без запрошення, з банкою варення. Марина Вікторівна зустріла її так, наче саме цього й чекала. Між дорослими ногами переможницею ходила Даша — упевнено, не падаючи. На всі звернені до неї погляди вона відповідала гідно.

— Яка серйозна, — зауважила сусідка.

— У тата, — сказала мати Максима.

Ірина, що стояла поруч, поглянула на свекруху. Та лишалася незворушною.

Коли всі посідали, Степан Павлович підняв склянку. Єдину склянку з морсом. Виняток.

— Від Бондаря промов не чекайте, він не любить говорити. Я теж. Тому коротко: правильно вчинив. За вас.

Випили. Максим та Ірина поставили склянки. Вони сиділи плече до плеча, навіть не перезираючись, і цього їм вистачало.

— За! — зажадала Даша з підлоги.

— Чого тобі? — нахилився Юрко.

— Вона так Максима називає, — пояснила його дружина: Ірина вже встигла їй розповісти.

— А. Розумно.

Через стіл Степан Павлович раз кивнув Максимові — без слів, із цілковитим розумінням. Той відповів таким самим кивком.

Надвечір гості розійшлися. Дашу лишили спати на материнському ліжку: Марина Вікторівна запропонувала не чіпати її, поки не закінчать прибирання. Максим мив посуд, Ірина витирала. Довгий червневий вечір усе ще світився за вікном, наче темрява зволікала заходити.

— Стомилася? — спитав він.

— Ні. Гарний день вийшов.

Вона взяла наступну тарілку.

— Так.

— Лариса Степанівна сказала, Оксана тепер у сестри в обласному центрі.

— Я чув.

— Не шкодуєш?

Він подумав для себе, не заради відповіді.

— Ні. Уже давно.

Ірина поставила витерту тарілку на полицю.

— Максиме, ти щасливий?

Запитання було серйозним, без насмішки. Їй справді хотілося знати. А йому важко було приміряти до себе це велике, неточне слово. Щастя уявлялося галасливим і бурхливим. Усередині ж було тихо й міцно — наче дерево, зрубане як слід, лягло точно на місце й уже нікуди не зрушиться.

— Так. Тільки в мене воно має інший вигляд.

— Я знаю. Бачу.

Поставивши останню чашку, вона повернулася до нього з рушником у руках. Максим дивився на неї біля материнської плити, у вечірньому світлі.

— Ірино…

Хотілося додати щось іще, та слова виявилися зайвими. Він ступив ближче, незграбно взяв її за руку. Ірина руки не забрала, лишилася поруч. Надворі гули сосни.