Лісоруб дав ключі жінці з дитиною, яку зустрів біля колонки, але ввечері побачив зміни в домі

До райцентру на суд поїхали втрьох. Степан Павлович без розпитувань дав артільний позашляховик. Максим вів, слухаючи, як Даша всю дорогу коментує дерева за вікном.

У залі дівчинка сиділа в Ірини на руках. Суддя, немолодий стомлений чоловік з уважним поглядом, звернувся до Максима:

— Ви розумієте, що відповідатимете за дитину цілком, як за рідну?

— Розумію.

— Чому ви хочете всиновити саме цю дівчинку?

Відповідь він знав. Помовчав секунду, добираючи точні слова.

— Вона вже моя. Лишилося записати це в документах.

Суддя подивився на нього, потім на Дашу. Дівчинка відповіла своїм звичним серйозним поглядом.

— Суд іде на нараду для ухвалення рішення.

У коридорі Максим сів поруч з Ірою й дивився у вікно. Даші невдовзі набридло чекати в матері на колінах. Вона спустилася, пройшла два кроки, вперлася в Максимове коліно й підняла руки.

— За.

Він узяв її. Дівчинка відразу вмостилася зручніше, прикрила очі — мабуть, вирішила скористатися очікуванням.

— Як же вона тобі довіряє, — тихо сказала Іра.

— Я їй теж.

Назад їх запросили за двадцять хвилин. Суддя рівно читав рішення, а Максим слухав. На слові «задовольнити» Іра коротко видихнула, наче доти стримувала подих. Даша спала в нього на руках і сопіла йому в плече.

Поверталися зимовою дорогою, тепер сухою: літо вже перевалило за середину. Закутана Даша спала позаду, Іра сиділа поруч із Максимом. Довго їхали мовчки.

— Коли вона виросте, що ти скажеш їй про те, що ти їй не рідний батько?

Він не зводив погляду з дороги.

— Правду. Скажу, що одного разу зупинився.

— І більше нічого?

— Більше нічого. — Він помовчав. — Цього вистачить.

За Іриним вікном тісно пропливали темні літні сосни.

— Так, — сказала вона. — Вистачить.

Восени Іра вступила на заочне відділення — навчатися викладати в початкових класах. Документи їй допоміг зібрати Максим. На вступні іспити до райцентру він відвіз її сам і чекав у машині з книжкою. Коли Іра вийшла, з її обличчя все було ясно.

— Склала?

— Склала.

— Добре.

До дому було майже година їзди. Дашу мали забрати від матері ввечері. Іра дивилася на жовтий, рудий осінній ліс, усе ще красивий до болю.

— Максиме.

— Що?

— Я давно хочу дещо тобі сказати. Усе ніяк не виходило.

— Кажи.

Вона повернулася до нього; за вікнами машини, що рухалася, тяглися сосни.

— Тієї ночі я йшла, не знаючи куди. Назад було не можна, а попереду могло бути будь-що. І весь час думала, що нічого в нас не вийде. Так і залишимося з Дашею самі, назавжди. — Вона помовчала. — А ти зупинився, віддав ключі й пішов. Нічого не вимагав, не розпитував. Тримай, іди зігрійся. Я зайшла до твого дому й подумала: отже, так теж буває. Виявляється, буває.

Вона говорила рівно, не плакала. Максим слухав і вів машину.

— Пам’ятаєш, ти питав, чи плакала я після приходу Оксани? Плакала. Уночі, коли Даша заснула. Тільки річ була не в образі. Мені стало страшно, що все це скінчиться.

— Не скінчилося ж.

— Ні, — вона подивилася вперед. — Дякую тобі за це.

Максим і далі вів машину.

— Іро.

— Що?

— Помовчи.

Сказано було без грубості — так кажуть близьким, коли слова вже не потрібні. Усе й без них ясно. Іра помовчала й усміхнулася. Він не бачив усмішки, але почув її у видиху.

— Гаразд.