Циганка зупинилася біля жебрачки: «Ці руки знають те, що ти про себе забула»
Цеглини під ногами рятували торговок від холодного асфальту. Уздовж ринкової огорожі тягнувся ряд прилавків; над ними перегукувалися голоси, обговорюючи чергове відключення води й автобус, що так і не прийшов. Добігав кінця вересень. Поміж ящиками пахло розмоклим папером, а звідкись іще тягло солодкавим гниттям опалих яблук.
Останнє місце під навісом займала жінка, яку нікому було гукнути на ім’я. Навіс обривався в неї над головою. За сидіння правив перевернутий пластмасовий ящик, а все господарство вміщалося перед колінами: газети, коробка й трохи борошняного клейстеру в бульбашці.
Аркуш ішов навскіс, ніготь пригладжував згин. Ще кілька рухів — і замість сторінки з чужими новинами виходив гостроверхий паперовий кульок. Жінка промащувала край, притискала шов і бралася до наступного. Сусідкам потрібна була така упаковка для насіння й сушених яблук. Іноді за неї платили дрібною монетою за штуку, але частіше віддячували хлібом.
Робота йшла так упевнено, що нерухоме обличчя здавалося до неї непричетним. Пальці нічого не шукали, не пробували, не поправляли двічі. Вони робили своє, поки жінка дивилася перед собою втомленими порожніми очима.
Висока циганка в довгій спідниці вже минула це місце. Дзенькнули браслети, хитнулися червоні маки на чорній хустці — і раптом вона зупинилася. Повернулася на три кроки й завмерла біля ящика, розглядаючи не жінку, а її роботу.
— Покажи-но долоню.
Безіменна підвела голову. У чужих голосах вона навчилася розрізняти жалість і роздратування; ще частіше люди воліли взагалі її не помічати. Тут не було ні звичної бридливості, ні бажання втішити. Від цього вона розгубилася.
— Платити мені нічим.
— Хіба я про плату кажу? Руку покажи.
Витерши пальці об напівпальто, жінка послухалася. Циганка затримала її долоню між своїми, повернула туди, де було світліше, й пильно вдивилася. Потім обережно провела пальцем уздовж вказівного. Збоку тягнувся твердий вузький мозоль, гладенький, наче відполірований. Земляна робота лишила б інший слід. Від ганчірки й відра пальці теж не ставали такими.
Циганка торкнулася пласких подушечок, ніби намагаючись зрозуміти, до чого їх стільки років притискали, і нахилилася зовсім близько.
— Ти ж не жебракувала раніше. Чуєш? Цими руками працював майстер. Подивися на них сама.
Жінка перевела погляд униз. Власна долоня лежала перед нею як незнайомий предмет. Вона бачила мозоль щодня, але жодного разу не подумала спитати себе, звідки він узявся. Тепер цей маленький слід раптом обернувся на запитання, на яке вона не мала відповіді…
