Майже за рік до цієї зустрічі її доправили вночі до районної лікарні. Був листопад. Водій вантажівки побачив на трасі самотню постать приблизно за двадцять кілометрів від міста: жінка брела край кювету в одному чоботі й не озивалася, коли її гукали.
Довіз до приймального відділення, залишив прізвище, телефон і поїхав. Пізніше за записаним номером із ним так і не змогли зв’язатися. А лікарі тим часом займалися переохолодженням, забоями й глибокою рваною раною на потилиці, схожою на слід удару об камінь.
Ні сумки, ні документів при ній не виявилося. З кишень дістали гребінець, загорнутий у папір цукор і дивну важку вилку — лише з двома зубцями. Металеву річ, схожу на маленьку рогатину, описали як предмет невідомого призначення й прибрали в пакет разом з іншим.
У лікарні вона провела одинадцять днів. Невролог, замислившись над бланком, виводив на полях спіралі. У виписці з’явилися «ретроградна амнезія» й рекомендація спостерігатися за місцем проживання. Місце проживання припускалося так само впевнено, як ім’я, вік і минуле. Тим часом нічого з цього жінка назвати не могла.
Від неї не вимагали нічого складного: лише те, що інші повідомляли, не замислюючись. Саме тому кожне запитання робило порожнечу відчутнішою. Вік можна було приблизно вгадати з обличчя, ім’я — вибрати, як вибирають чуже плаття. Але це не наближало до відповіді. Вона не намагалася приховати від дільничного неприємне минуле. Їй не було чого ховати, і пояснити це виявилося майже так само важко, як назвати прізвище. Чоловік чекав відомостей, вона чекала, що хоч одне знайоме слово озветься всередині. Не озивалося нічого.
Перевірка за обласними відомостями збігів не дала. Ніхто з оголошених тут у розшук на неї не був схожий. За цією відсутністю збігів стояла жива жінка, але жоден папір поки не пов’язував її з певною людиною. Лікарі могли описати травми, дільничний — записати відповіді. Там, де слід було вказати ім’я, як і раніше, лишалося порожнє місце.
У грудні тримати її у відділенні вже не могли. У соціальній службі співчутливо вислухали, але пояснили: для допомоги, обліку, місця в установі треба встановити особу. Слід було звернутися до поліції, потім до суду. Там теж знадобилися б папери. Виходило коло, у якому кожен наступний крок вимагав того, чого не було для першого.
Наприкінці грудня вона лишилася на вулиці в куртці, відданій із лікарняного запасу. Направлення було при ній, але зігріти чи нагодувати не могло. Поруч із ним у пакеті, як і раніше, лежала двозуба металева річ.
Перезимувати дозволив сторож котельні при закритому льонозаводі. За нічліг вона прибирала чергову кімнату; сторожеві подобалося, що постоялиця не п’є. Навесні котельню остаточно закрили, його скоротили, і прихисток зник. На літо знайшовся занедбаний садовий будиночок за переїздом. Там вона дотягнула до серпня, коли в її житті з’явилася Галина Степанівна.
Сімдесят чотири роки не заважали тій торгувати розсадою, насінням і солоними огірками. Якось біля сміттєвих баків вона помітила жінку, що сиділа навпочіпки. Та складала з викинутої газети кульок — рівний, міцний, ніби кожен рух заздалегідь відміряли.
— Для чого майструєш?
— Сама не знаю. Пальці роблять.
Галина Степанівна покрутила паперову упаковку. Її власні кульки вічно розходилися по шву, а цей тримався бездоганно.
— Ходімо зі мною. Літня кухня порожня. Одразу скажу: козу тримаю. З нею поладнати важко.
Коза Зірочка й справді мала норов. Уже немолода, після двох окотів вона третій рік давала молоко й терпіти не могла, коли заходили ззаду. Незнайомка обійшла її спереду, подивилася в очі й почухала за рогом. Коза дозволила.
— Отже, уживетеся, — вирішила господиня.
У брусовій кухні були піч із плитою й картата фіранка. Галина Степанівна протопила, закрила в’юшку, і накопичене тепло протрималося до ранку. Під двома ковдрами на розкладачці жінка вперше за довгий час проспала ніч, не здригаючись від холоду.
Без імені, однак, було незручно навіть під одним дахом. Господиня спробувала кликати її Надією, потім Олею, але обидва імені лишилися чужими. А на ринку за небагатослівність прозвали Мовчункою. Це прізвисько й пристало.
Дні потроху наповнилися зрозумілими справами. Вона допомагала Галині Степанівні, за готівку прибирала під’їзди двох будинків, згортала газети. Іноді пальці починали вибивати по столу коротку послідовність, завжди однакову. Варто було помітити цей рух — вона зупиняла руку. За хвилину вже не думала про нього.
Так настав вересень. І біля її ящика зупинилася Рада.
Циганку знали на ринку: рази три на рік вона приїздила з хустками, скатертинами, покривалами. Розташовувалася окремо, біля огорожі, торгувалася різко, захоплено, ніби змагалася з кожним покупцем. Сусідки її не дуже жалували, але товар брали.
Тепер Рада присіла поруч із Мовчункою й знову розгорнула її долоню.
— У кого доїння, шкіра тут грубішає, внизу. Мішки тягнеш — слід упоперек долоні. А в тебе вузенький, збоку. Роками на щось тверде й тонке натискала.
— Не можу згадати.
— У голові порожньо, зате пальцям відомо. Сорок років руки розглядаю. Ти не завжди підлоги мила. Недавно за них узялася.
Мовчунка сказала, що в лікарні припустили саме роботу прибиральницею. Рада відмахнулася:
— Хай на спину твою подивляться. Сидиш же рівно, не помічаючи. Так із дитинства привчають, потім уже не переробиш. Не злидні тебе виростили. Тебе до них довели. Сама опинилася на дні чи хтось тебе туди штовхнув — різниця велика.
Відповіді не було. Рада встала, підхопила сумку й перед відходом ще раз глянула на жінку:
— Можеш не вірити. Тільки запам’ятай: почнеш згадувати — страшно стане. І от тоді не здумай тікати. Інші тікають, а ти лишайся.
Маки ще миготіли між сірими куртками, коли Мовчунка знову подивилася на мозоль. До вечора вона поверталася до нього поглядом. Уночі підвелася з розкладачки, увімкнула світло й дістала знизу лікарняний пакет.
Вона вперше розгорнула кальку, у яку прибрали «вилку». Воронована сталь, дві гілки, ніжка з пласкою основою. Маленьке гравіювання майже стерлося, але розібрати його ще було можна: дві літери, крапка й число.
Що цим роблять? Відповіді не з’явилося. Зате рука сама несильно вдарила металеву річ об край столу й приклала основою до дерева. Довгий рівний гул заповнив кухню; на полиці озвався посуд.
Мовчунка випустила предмет і опустилася на підлогу. Жодного спогаду не було. Не виникло ні кімнати, ні обличчя людини, яка могла подарувати їй цю річ. Тільки все всередині здригнулося, ніби вона уві сні оступилася в порожнечу.
Піднявши камертон, вона витерла його подолом і міцно затиснула в руці.
— Добре, — сказала порожній кухні. — Добре…
