Уранці вона показала знахідку Галині Степанівні. Та довго крутила сталеву вилку, навіть піднесла її до вікна, а потім сказала, що схожа штука колись була в клубного баяніста. Здається, музична. Клуб нікуди не подівся — Будинок культури й досі стояв на своєму місці, тільки тепер там займалися гуртки й час від часу влаштовували голосування.
Мовчунка пішла туди того ж дня. Два поверхи, колони, жовтувата фарба поверх давніших шарів: де вона відставала, стіни здавалися плямистими. Зсередини тягло запиленим деревом і мастикою, якою натирали підлогу.
Директорка Оксана зустріла відвідувачку в садових гумових сабо. Вона ходила в них будівлею цілий рік, лишаючи туфлі для приїзду начальства.
— Що шукали?
— Піаніно. У вас є?
— Є, але нікудишнє.
Мовчунка попросила дозволу подивитися. Оксана затримала погляд на чужій куртці, розбитих черевиках, руках і погодилася з умовою: сама буде поруч.
Холодна зала йшла рядами бордових дерматинових крісел до сцени. За кулісою під старим святковим банером ховалося темне піаніно. На кутах облупився лак, по корпусу тяглися подряпини. Мовчунка зняла покриття, старанно склала вчетверо й поклала на підлогу сцени, ніби навіть непотрібна ганчірка заслуговувала на певне місце.
Під кришкою показалися клавіші, потемнілі по краях. Одна була зі сколом. Від цього виду раптом ослабли коліна; жінка не розуміла, чому так важко стояти перед звичайним інструментом.
Оксана пояснювала від дверей: три клавіші мовчать, решта гудуть нестерпно. Запрошений з обласного центру настроювач порадив або вивозити піаніно в майстерню, або викидати. Але перевезення означало машину, вантажників, гроші — усе те, чого в Будинку культури не знаходилося.
Мовчунка майже не слухала. Сівши на банкетку, вона поклала руки на клавіатуру. Великі пальці знайшли білі клавіші; зап’ястки влаштувалися на своїй висоті, кисті округлилися, лікті відсунулися від тіла. Вона ще нічого не зіграла, але вже сиділа так, як садовлять ученицю після довгих поправок. Зараз поправляти її було нікому.
Вона натиснула клавішу й одразу відсмикнула руку. Розщеплений деренчливий звук був майже болем.
— От і послухали, — сказала Оксана.
— Тут струни хору розійшлися.
Сказане здивувало саму Мовчунку. Вона повільно повторила слово, ніби перевіряючи, чи справді знає, про що говорить:
— Хор. У цієї ноти три струни. Вони мають звучати разом, а зараз кожна сама по собі. Звідси й деренчання.
— То ви на цьому знаєтеся?
— Не знаю, чи знаюся.
Однак підійшла збоку й без пошуків узялася за потрібне місце верхньої кришки. Під нею відкрилися кілки, струни, чавун і повстяні молоточки. Запах старого дерева з пилом виявився таким знайомим, що на мить стало важко дихати.
— Потрібен ключ для настроювання. Із квадратним гніздом.
— Нічого такого в нас немає.
— А в комірчині подивитися?
Іржавий ключ із дерев’яною ручкою знайшовся серед мотлоху в коробці від ялинкових прикрас. Пальці зімкнулися на ньому правильно, великий ліг уздовж ручки. Мовчунка вийняла свою дивну вилку, вдарила об коліно й притиснула до дерев’яної частини інструмента. Чистий тон розійшовся холодною залою.
Оксана замовкла. Відвідувачка наділа ключ на кілок, натиснула клавішу й прислухалася. Першого повороту майже не можна було помітити. Другого теж. Але звук змінювався: дратівливе биття слабшало, відходило, аж доки дві струни не злилися.
Жінка поклала руки на коліна. По щоках бігли сльози, яких вона ніби не відчувала.
За останні місяці вона звикла, що будь-яка справа робиться заради найпростішого: хліба, нічлігу, плати за прибирання. Тут же нестерпно було лишити хибний звук хибним. Жодного імені цей звук їй не підказав, жодного обличчя не повернув. Однак різницю між тим, що було, і тим, що стало після повороту ключа, вона чула без чужої допомоги. Їй не треба було питати дозволу вважати це правильним. Така певність ще не означала, що вона впізнала себе, але вперше їй було на що спертися в самій собі.
— Та хто ж ви така? — вихопилося в Оксани.
— Якби я знала. Я вам правду кажу: не знаю.
Робота затяглася до темряви. Директорка спершу принесла чай, потім сходила додому по бутерброди, скасувала вечірню репетицію й лишилася в третьому ряду. Мовчунка нікуди не квапилася. Подовгу тримала долоню на рамі, вслухаючись, потім знову бралася за ключ.
Розібралася й із трьома німими клавішами. У двох відійшли шпильки; у третьої розкришився повсть на молоточку. З костюмерної принесли стару капелюшну стрічку, і смужку з неї вона пристосувала замість зіпсованого матеріалу.
— Поки що так. Потім треба поставити як слід, — попередила вона.
Оксана вже непомітно перейшла на «ти» й просила тільки зіграти. О десятій вечора Мовчунка закрила верх, витерла руки об куртку й сіла до клавіш.
П’єса була нескладна, приблизно для третього класу. Вона помилялася, поверталася до початку фрази, пробувала ще раз. Зате піаніно звучало рівно й живо, і музика в порожній залі набула такої щільності, ніби між сценою та кріслами більше не лишалося холоду. На середині пальці зупинилися остаточно.
— Далі в мене порожньо.
Оксана провела рукавом по носі.
— Завтра знову приходь. Ще три інструменти по філіях стоять, один гірший за інший. І в музичній школі біда. Подзвоню їм.
— Оформити мене не вийде. Паперів немає.
— Знайду, як заплатити з гурткових. Проведемо поки як прибирання.
Під рідким дощем на зупинці горів один ліхтар. Мовчунка стояла в його світлі, стискаючи в кишені камертон. Тепер у неї була думка, від якої не можна було відмахнутися: такі рухи не виникають самі собою. Її вчили. Отже, колись існувало місце занять, поруч був учитель, і цей учитель називав її на ім’я.
Повернувшись, вона розбудила Галину Степанівну.
— Я хочу знайти, ким була.
Та сіла, намацала окуляри й важко зітхнула:
— Ти все-таки подумай, дівчинко.
— Про що?
— Чому по тебе ніхто сюди не прийшов. Може, нікому. А може, комусь спокійніше, поки тебе немає.
Іншої зачіпки, крім камертона, у них не було. Тому над ним і зібралися втрьох під настільною лампою: обидві жінки й сусід Віктор Михайлович. Йому йшов вісімдесят другий рік; за плечима лишилася робота слюсарем на льонозаводі, а вдома — лупа й звичка поважати клеймо на доброму інструменті.
Він пояснив, що знаки вибиті, а не нашкрябані, і прочитав: «НД», крапка, чотирнадцять. Галина Степанівна припустила ініціали. Сусід додав номер робочого місця: у них теж мітити особистий інструмент, яким користувалися на казенній роботі.
Збоку виявилося ще одне дрібне клеймо. Віктор Михайлович упізнав фортепіанну фабрику. Її інструменти колись розходилися повсюди, а саме підприємство закрилося ще в дев’яності.
— Значить, я працювала там? — спитала Мовчунка.
— Не обов’язково. І літери можуть бути не твої. Добру річ майстер учневі передає або дарує, коли йде. Такий камертон і через сто років не змінить звуку.
Знайти власника двох літер сусід не обіцяв. Фабрики давно не було, працівників розкидало. Він запропонував питати в музичних школах: настроювачі більше їздять по установах, ніж по приватних квартирах. У всьому їхньому районі вдома піаніно було хіба що в двох сімей.
Оксана видала Мовчунці листа на бланку з печаткою: пред’явниця допомагає установі ремонтувати музичні інструменти. Документ сам по собі жодних прав не давав. Але його розгортали, читали, і після цього розмовляли вже уважніше.
Осінь минула в автобусах між селищами й селами. У школах вона розпитувала про майстра, який приїздив до її зникнення. Жінку пам’ятали — невисоку, немолоду, з великою картатою сумкою на коліщатках. Пам’ятали, як довго вона працювала й не любила сторонніх у залі. З ім’ям було гірше.
Підпис лишався в акті, акт ішов бухгалтерові, потім у район, далі в архів. В одній сільській школі завуч невпевнено назвала Тетяну Іванівну. Мовчунка пів години просиділа в коридорі, приміряючи почуте. Чуже ім’я нічого не зрушило всередині.
А директорка тієї ж школи, перебираючи папки, порадила їхати до музичної школи міста, звідки до них і приїздила настроювачка. Місто виявилося в сусідній області, за триста з лишком кілометрів. Попереду були два відтинки автобусом, а далі — як вийде, попутною машиною. Але тепер було місце, де про неї могли знати більше.
На збори вистачило дня. Галина Степанівна дала дві тисячі, сховані в підкладку, банку тушкованки й зв’язані нею шкарпетки. На автостанції господиня трималася діловито, аж поки не настав час прощатися.
— Назад-таки приїжджай. Ти мені вже, знаєш, як…
Закінчити вона не змогла. Махнула рукою й швидко пішла, не озирнувшись. Мовчунка лишилася з речами й недомовленою фразою, у якій було більше, ніж у будь-якому вигаданому для неї імені.
Музична школа містилася в колишньому купецькому будинку на розі. Крізь подвійні вікна нижнього поверху пробивалася гама. Хтось уперто починав знову й щоразу помилявся на тому самому місці.
Мовчунка стояла через дорогу хвилин двадцять. Перед нею не було ні охорони, ні іншої перепони, але перейти вулицю вона не могла. Бліда зелень стін, вм’ятина на водостічній трубі, три сходинки з оббитими краями — усе озивалося знайомим болем. Не з’являлися картини минулого. Просто тіло зустрічало щось своє й не могло повідомити голові, що саме.
Нарешті вона перейшла. На другій сходинці нога сама обійшла скол, перш ніж жінка встигла його як слід роздивитися. Внизу в’язала вахтерка. Мовчунка ковтнула й спитала про настроювача, який колись тут працював.
— До Євгенії Михайлівни підніміться. Другий поверх, останній кабінет. Там рояль.
Євгенії Михайлівні було вісімдесят шість. Сорок дев’ять років вона викладала в цій школі фортепіано. Тепер приходила двічі на тиждень до трьох учнів, що лишилися, — їх не передавали іншим педагогам із поваги до неї. На підвіконні зберігалася бляшана коробка грушевих льодяників. Учителька пригощала з неї всіх: дітей, батьків, перевіряльників і сантехніків.
Коли у дверях з’явилася Мовчунка, коробка якраз була простягнута дівчинці років дев’яти. Євгенія Михайлівна підвела очі, і льодяники посипалися на паркет. Дівчинка кинулася їх збирати. Учителька ж підвелася, стискаючи спинку стільця обома руками, і довго не могла вимовити й слова.
— Анечко…
Чужа куртка мішкувато висіла на жінці біля порога. Та подивилася на Євгенію Михайлівну так, як дивилася тепер на кожного, хто міг знати про неї більше за неї саму.
— Напевно, це я. Пробачте, я нічого не пам’ятаю.
Учителька повільно опустилася назад.
— Дівчинко моя. Нам же сказали… Ще в березні. Що тебе вже поховали…
