Потім були чай, чашки з відбитими вушками й розмова біля рояля. За цю розмову безіменна жінка отримала ціле життя — поки що лише розказане чужим голосом.
Її звали Анна Ковальчук. Їй було п’ятдесят чотири. Вона народилася в цьому місті й навчалася тут-таки, у цій музичній школі, в Євгенії Михайлівни. Потім вступила до училища у великому місті, але диплома не здобула.
— Чому я покинула училище?
— Мама захворіла, — пояснила вчителька. — Ти з третього курсу додому повернулася.
Євгенія Михайлівна ненадовго замовкла.
— Здібностей тобі вистачало. Дивовижею-дитиною не була, зате слухала по-справжньому. Одні грають і чекають, коли їх похвалять. А ти могла забути про похвалу, якщо чула, що вийшло не так.
Повернувшись, Анна вибрала не викладання. Влаштувалася настроювачкою при управлінні культури. Спершу обслуговувала два райони, потім три; коли її ставку прибрали, продовжила працювати за договорами.
— Синя картата сумка, коліщатка маленькі. З нею ти й моталася автобусами, хоч сніг, хоч дощ. Я все жартувала: шукай собі чоловіка з машиною. А ти сміялася.
— Чоловік у мене був?
— Степан. Був, Анечко. Хороший хлопець, тільки слабенький. Помер, коли тобі ще тридцяти не було. Дітей завести ви не встигли.
Анна слухала про власного чоловіка, не згадуючи ні голосу, ні обличчя. Біографія складалася в зв’язну розповідь, а вона все ще перебувала зовні цієї розповіді. Відомості не можна було сплутати з пам’яттю, як би не хотілося прийняти їх за своє повернуте минуле.
— А хто мене поховав?
Євгенія Михайлівна схаменулася:
— Неправильно я сказала. Не було похорону. Оголосили тебе… зниклою безвісти. Потім суд якесь рішення виніс. Я в цих паперах нічого не тямлю. От Марина в них тямить.
Ім’я вона вимовила інакше, і Анна вперше за розмову відчула не порожнечу, а холод.
— Хто така Марина?
— Сестра твоя. На чотири роки молодша.
Учителька заходилася складати зібрані льодяники в коробку, по одному, з непотрібною зараз ретельністю.
— Не любила я її, Анечко. Пробач. У моєму віці вже важко вдавати. Здібностей мало, образи багато. Ти їй з уроками допомагала, потім посилки в обласне місто возила. Чоловік у неї Сергій. Був в автосервісі, потім власний гараж завів.
Вона закрила коробку й ненадовго змовкла.
— Після маминої смерті дім лишився. З нього у вас усе й почалося.
— Що саме?
— Чого сама не бачила, розповідати не стану. Тобі до дому треба сходити.
Євгенія Михайлівна раптом накрила її долоню своєю — сухою, гарячою.
— Тільки візьми когось. Будь ласка, сама не ходи.
Анна пішла сама.
Вулиця спускалася до річки. Потрібний будинок, восьмий від рогу, знайшовся ніби без її участі: ноги привели туди, куди пам’ять не підказувала дороги. Старе дерево ховали сірі панелі обшивки. Перед ними височіла нова синя огорожа з профнастилу, глуха, двометрова. Серед сусідських сіток і штахетників вона виглядала особливо неприступною.
Анна зупинилася навпроти. У дворі загавкав собака, відчинилася хвіртка, і вийшла повна жінка років п’ятдесяти. Волосся зібране у вузол, стьобана куртка розстебнута, в руці сміттєвий пакет. Дорогою до контейнера вона побіжно глянула через вулицю й завмерла.
Тоді Анна побачила схожість. Лоб, важкувате підборіддя, посадка голови — все було майже її власним, тільки життя обійшлося з цим обличчям інакше. Пакет ударився об асфальт.
— Ні, — сказала жінка.
Анна почула її через дорогу.
— Не може бути. Ні… Ні.
Марина відступила, не зводячи очей із сестри. Зайшла у двір спиною, грюкнула хвірткою. Брязнула клямка.
Хвилину Анна стояла на місці. Потім перейшла вулицю й постукала. Із-за синього заліза звеліли забиратися.
— Марино, відчини.
Ім’я вимовилося без зусилля. Так легко, ніби вона кликала сестру ще вчора. Але за огорожею спершу мовчали, а потім посипалися перелякані слова:
— Тебе немає! Ти померла! У мене рішення, все по суду! Я не знаю, хто ти така. Зараз поліцію викличу!
— Викликай.
Анна відійшла й сіла на бордюр навпроти. Ноги більше не тримали.
Дільничному Максиму Бондарю було близько тридцяти п’яти. Він лузав насіння, ховаючи лушпиння в сірникову коробку, щоб не смітити. Спершу вислухав Марину біля прочиненої хвіртки, потім підійшов до Анни.
— Документи покажете?
— Немає в мене.
— Узагалі ніяких?
— Ніяких.
Він закрив коробку, прибрав її до кишені й запропонував їхати до відділку.
Там поставив перед нею паперовий стаканчик води. Півтори години записував: листопадова лікарня в сусідній області, виписка на невстановлену особу, амнезія; жінка, яка прихистила в літній кухні; робота в Будинку культури; камертон; музична школа.
Нарешті відклав записи.
— Давайте поясню, що я бачу. Ви кажете, що переді мною Анна Ковальчук. Документів у вас немає. А в базі є Анна Ковальчук, визнана судом безвісно відсутньою. Рішення винесли в червні, зверталася сестра. Вона тепер управляє майном на підставі цього рішення.
— А я тоді хто?
— Ви вважаєтеся людиною, місцеперебування якої невідоме. Померлою вас не оголошували. Не плутайте, це різні рішення й різні підстави. Сестрі вистачило того, яке в неї є.
Анна дивилася на воду.
— Що потрібно, щоб знову бути собою?
— Встановити особу. Потім домагатися скасування рішення.
Бондар нахилився вперед і заговорив тихіше:
— По-людськи попереджаю: легко не буде. З того боку документи — судові, на управління, про реєстрацію. З вашого поки стара вчителька та оцей камертон.
— Ще руки, — сказала Анна.
— Що?
— Нічого. Записуйте.
Євгенія Михайлівна влаштувала її на дивані в себе. Стіни кімнати до стелі займали фотографії випускників. Уночі Анна лежала без сну, слухаючи вітер у трубі, і раптом визначила: майже «ля», тільки трохи нижче. Дивно було заспокоїтися від такої дрібниці. Але цей звук був єдиним, у чому вона могла покластися на себе.
За ранковим чаєм учителька розповіла про березневий візит до Марини. Хотіла взяти для школи Анині ноти з помітками. Далі сіней її не пустили: сказали, все згоріло.
— Може, і повірила б, — вела далі Євгенія Михайлівна. — Але коробки стояли там само. Дві. Я їх бачила, поки вона мені про пожежу говорила. Паркан на той час змінили, вікна вставили, дах новий. А ноти все стояли в сінях.
Анна поставила склянку.
— Навіщо брехати про ноти?
— Видно, річ уже була не в них. Буває, людина звикає брехати наперед. Раптом потім згодиться.
Адвокатку знайшла Оксана. Допомогли старі знайомства по Будинку культури: жінка, яка колись керувала хором ветеранів, перебралася до обласного центру й знала Олену Ткаченко. Та займалася головно спадщиною й земельними спорами.
Її кабінет містився над магазином автозапчастин, на другому поверсі. На столі стояв емальований кухоль із малюнком рибальської блешні. Поки в кухлі був чай, Олена пила з нього; коли чай закінчувався, туди йшли скріпки. На лівому зап’ястку бовталася гумка. Думаючи, адвокатка намотувала її на пальці й відпускала.
— Почніть спочатку, — попросила вона Анну. — Розповідайте все, не бережіть мого часу. Уточнювати я в будь-якому разі буду.
Вислухала, й далі крутячи гумку, і поставила запитання, до якого Анна не була готова:
— Ви самі певні, що ваше прізвище Ковальчук?
На легке «так» розраховували б багато хто. Учителька впізнала, сестра злякалася, ноги привели до дому — хіба цього мало? Але Анна не могла видати чуже впізнавання за власну пам’ять. Помовчавши, вона відповіла:
— Не певна.
Олена присунула блокнот.
— От із цього й почнемо. Якби ви без вагань відповіли «так», я б усе одно взялася за справу, але така відповідь мені подобається більше. Нам зараз потрібна не нерухомість. Нам потрібне ваше прізвище, підтверджене документами. Без цього будь-яка розмова про дім, сестру, збитки впиратиметься в одне запитання: хто просить?
— Я розумію.
— Отже, насамперед встановлюємо особу. Ви не служили, судимостей не мали, за кордон не їздили. Готового зразка відбитків, із яким можна було б вас звірити, у нас немає. Шукатимемо інше. Медичні відомості, наприклад. Дозволите?
Вона діловито, майже як медсестра, обмацала руки Анни від плечей до кистей і затримала пальці на лівому передпліччі.
— Тут виступ. Самі відчуваєте?
Анна торкнулася нерівності під шкірою. Та давно перестала привертати її увагу: рука була такою з першої ночі, яку вона пам’ятала, і порівняти її було ні з чим.
— Схоже на старий перелом, — сказала Олена. — Зрісся нерівно. Якщо його лікували, мав лишитися знімок. Картки зберігають довго. Зробимо нинішній, розшукаємо давній і подивимося, чи збігається місце, як зрослася кістка, який слід лишився. Це не замінить усього іншого, але може дати нам дуже вагоме підтвердження.
Уперше власне тіло пропонувало щось, крім запитання. Мозоль привів її до музики. Тепер горбик, якого вона майже не помічала, міг пов’язати жінку без документів із тією, чиє ім’я називала вчителька.
За адвокатським запитом знайшли картку Анни Ковальчук. Товста пошарпана папка вмістила тридцять років записів. Серед них був перелом лівої променевої кістки в нижній третині: послизнулася на сходах біля одного з Будинків культури, наклали гіпс, знімок прибрали в конверт.
У поліклініці два зображення приклали до освітленого вікна реєстратури. Анна сиділа в коридорі й дивилася на них. Та сама нерівна ділянка, однаковий кістковий виступ біля краю, схожий на маленьку шпору. Не чиєсь враження від обличчя, не реакція сестри за парканом, а слід, що пережив роки й лишився при ній, коли зникло все інше.
— Ну що, Анно, добридень, — неголосно сказала Олена.
Та відвернулася до стіни. Їй знадобився час, щоб знову подивитися на адвокатку. Ім’я не повернуло минулого, однак перестало бути лише розповіддю Євгенії Михайлівни. Тепер у нього з’явилася опора, яку можна було показати іншим.
Потім знадобилися заяви, довідки, суд і ще місяць очікування. Свої свідчення дали Галина Степанівна, Оксана, стара вчителька. Шкільна вахтерка теж згадала настроювачку, яка завжди обходила пошкоджене місце на другій сходинці. З різних людських спогадів і медичних паперів складалося підтвердження однієї особи.
Паспорт видали в лютому. На ґанку Анна розгорнула його й прочитала: «Ковальчук Анна Павлівна». Поруч стояло місце народження — те саме рідне місто, вулиці якого раніше впізнавали тільки її ноги.
Фотографія вийшла невдала. Коротко підстрижене волосся із сивиною, пряма спина, насторожене обличчя. Жінка на знімку ніби щойно почула важку правду й іще не вирішила, що робити далі. Анна прибрала документ до внутрішньої кишені. До самої автостанції тримала на ньому руку.
Жити в рідному місті їй поки не було де. Тому того ж лютого вона повернулася до Галини Степанівни. На запитання господині мовчки дістала паспорт.
Галина Степанівна взяла його обома руками, звірила фотографію з живим обличчям, перечитала ім’я.
— Значить, Анна. А мені ти все Мовчунка.
— Нехай так і буде. Я озвуся.
Надвечір біля ринкової огорожі знову розклали хустки й покривала. Рада побачила її й спитала:
— Згадала нарешті?
— Мені розповіли. Тепер знаю.
— Це не одне й те саме. Коли згадаєш — твоє. А чужу розповідь можна прийняти за своє життя й так по ній ходити. Долоню давай.
Анна простягнула руку. Цього разу Рада вдивлялася недовго.
— Сестра, — мовила вона, відпускаючи пальці. — Ну, йди. Працюй.
Після відновлення документів Олена Ткаченко взялася за дім. Запросила цивільну справу, на підставі якої Анну визнали безвісно відсутньою. Відповідь прийшла за два тижні. Того ж вечора адвокатка зателефонувала:
— Приїжджайте. Це краще обговорювати тут.
Ранковий автобус привіз Анну до кабінету над магазином. На столі Олени лежали три документи. Вона розбирала їх по черзі, не дозволяючи перескакувати до висновків.
Першою була груднева заява Марини до суду. Додавалися довідка дільничного про відсутність за місцем проживання, відомості про заяву на розшук і відповідь: встановити місцеперебування не вдалося. Підробок у цих паперах адвокатка не знайшла.
— Значить, сестра все-таки заявляла, що я зникла?
— Так. Через дванадцять днів.
Анна повторила число про себе. Не наступного дня, не через три — дванадцять.
— І мене шукали?
— Формально — так. Орієнтування розіслали по вашій області. Лікарня, куди ви потрапили, була в сусідній. Ці відомості не з’єдналися. Таке трапляється без змови, просто тому, що кожен бачить свою ділянку роботи.
Другим документом виявилося червневе рішення. Дім, ділянка в шість із половиною соток і господарські будівлі передавалися під управління сестри у зв’язку з відсутністю Анни. Олена пояснила, що за поданими суду відомостями рішення мало підстави. Шукати вигадану підробку там, де її не було, вона не збиралася.
— А третій аркуш?
Адвокатка поклала на нього долоню й лише тоді посунула до Анни.
— Заради нього я вас і викликала…
