Під час призовної кампанії районний призовний центр жив у стані безперервної метушні. У коридорах юрмилися люди, грюкали двері кабінетів, працівники перекладали папки й вимагали нові довідки. Одні молоді чоловіки хвилювалися, але хотіли якнайшвидше потрапити на службу, інші шукали будь-яку можливість уникнути її. Особливо жваво ставало біля кабінету начальника установи.
Олег Борисович Сидоренко тримався за своє крісло міцніше, ніж за будь-що в житті. Офіційний оклад був лише малою частиною тих коштів, які приносила йому посада. Підлеглі давно перешіптувалися про великі підношення, однак відкрито заперечити керівникові ніхто не наважувався. За непокору він міг того ж дня позбавити людину роботи, навіть не вислухавши пояснень.
Його спосіб життя погано поєднувався із зарплатнею державного службовця. Сидоренко приїздив на дорогому автомобілі, носив пошиту на замовлення форму й начищені шкіряні черевики. Подейкували, що заради призначення він принижувався перед високими чинами, а потім без вагань підставляв колег, здатних завадити його просуванню.
У найнапруженіший день кампанії до центрального входу підійшов худорлявий молодий чоловік. Скуйовджене волосся давно не знало ножиць, вицвіла футболка розтягнулася, штани були подерті, а верх черевиків тримався на підошвах лише завдяки кільком шарам клейкої стрічки. Сержант, який чергував біля дверей, бридливо оглянув незнайомця й загородив прохід.
— Усередину пропускають лише за документами, — відрізав він. — Паспорта в тебе напевно немає, тож іди собі геть.
Хлопець нічого не відповів. Він засунув руку за пазуху, дістав пошарпаний, але чинний паспорт і спокійно розгорнув його перед сержантом. Той кілька секунд мовчки переводив погляд із фотографії на обличчя відвідувача, не знаходячи нового приводу для відмови…
