— Маринко, ти все побачила зовсім не так, — голос Тараса зривався на незвично тонкі ноти. — Це співробітниця з нашого відділу. Ми засиділися з квартальними паперами, стало душно, тому одяг і опинився на стільці. Нічого між нами не було.
Марина навіть не глянула в його бік. Вона складала у величезну картату сумку футболки чоловіка — одну за одною, без поспіху й метушні. Написи на кшталт «Головний у домі» та «Пивозавр» раніше здавалися їй невинною дурницею, а тепер виглядали майже як знущання. На підлокітнику дивана сидів смугастий кіт Кекс і стежив за господарем із таким холодним несхваленням, ніби давно вже виніс йому вирок.
Зраду вона викрила напередодні найбанальнішим і найочевиднішим чином. У пекарні, де Марина працювала головною технологинею, несподівано вимкнули воду, і працівників відпустили раніше. Вона повернулася додому за три години до кінця зміни й застала чоловіка не за звітом. Перші хвилини після побаченого змішалися в пам’яті в один важкий шум: чужий одяг, квапливі рухи, перелякане обличчя Тараса. Відтоді він устиг вигадати з десяток виправдань, але кожне нове пояснення звучало безглуздіше за попереднє.
Його мати примчала рятувати шлюб, щойно дізналася про скандал. Галина Петрівна вже з пів години ходила передпокоєм важкою ходою, голосно зітхала й переконувала невістку, що одна-єдина помилка не повинна руйнувати сім’ю. Нарешті вона з’явилася в кімнаті, поправила високу зачіску з фарбованого волосся й докірливо стиснула губи.
— Ну оступилася людина, з ким не буває? — мовила вона. — Чоловіки влаштовані інакше, у них така вдача. Невже через дрібницю ти перекреслиш усі ваші плани? Ви ж збиралися купувати квартиру. А гроші, що лишилися після продажу бабусиного житла? Там цілих шість мільйонів…
