Життя без прикрасЗа тонкими дошками звір обнюхував щілини. Штовхнув носом двері — озвалася клямка. Сопіння чулося зовсім близько. Я затулив собою Поліну; у руці в мене була запасна ракетниця, яку я зберігав у шухляді столу біля рації.
Одна ракета.
Якщо двері не витримають, більше стріляти буде нічим. Скільки я так простояв перед нерухомою донькою, не скажу. На півночі час інакше відлічується.
Нарешті я тихо прочинив кухонну кватирку. Іншого способу не придумав: виставив руку назовні й пустив ракету вздовж стіни, до самого входу в тамбур. У снігу зашипів червоний вогонь. За дверима важко гухнуло, загуркотіло відро. Потім затріщав наст — ведмідь ішов у темряву.
Я почекав ще трохи. Потім вийшов у тамбур, узяв карабін і заходився замикати зовнішні двері — ті самі, які після спостережень залишив без засува. Тепер засунути його виявилося важко: руки тремтіли, засув не потрапляв у петлю. Я довго не міг упоратися з ним. Лише замкнувши двері, повернувся на кухню.
На кухні нічого не змінилося. Ті самі долоньки лежали на цераті, так само стояла перед Поліною перевернута склянка. Я присів перед нею навпочіпки.
— Усе, Полінко. Він пішов.
Лише тоді вона заплакала. Ані звуку — самі сльози. Обхопила мою шию й повисла на мені.
Пізніше, коли я вклав її й укрив двома ковдрами, вона спитала:
— Тату, навіщо ти склянку перевернув?
Я подумав, як пояснити, щоб запам’яталося назавжди.
— Якщо я перевернув склянку й постукав двічі, у будинку ведмідь. Тобі треба завмерти й не видавати ані звуку. Тато впорається сам.
Вона прошепотіла це, наче завчала вірш, повторила ще раз і заснула. До ранку я залишався біля ліжка. Дивився на доньку й згадував прохання Марії: «Поліну на льоду саму не залишай». Через незасунутий засув я мало її не залишив.
Більше я ніколи не забував замикати двері. А Поліна до цього знака не вдавалася ні дитиною, ні дорослою — до тієї новорічної ночі.
У 2006 році людям на станції знайшли заміну: прилади тепер самі надсилали показники через супутник. Нас скоротили. Мені виповнилося сорок сім, Поліні — одинадцять. Їй час було вчитися у звичайному класі, серед дітей: за все дитинство вона зустріла, мабуть, зо п’ятеро дітей.
На збори пішли три ящики й дві валізи — стільки виявилося в нас майна. Для барографа з тієї хуртовини я вибрав найнадійніший ящик, спершу загорнувши його в шаль Марії.
До відльоту ми сходили на сопку. Біля хреста Поліна поклала гладенький білий камінь, який знайшла на березі.
— Мамо, ми ненадовго. Скоро знову прилетимо.
Повернутися вдалося тільки через двадцять років.
У великому місті мої двадцять два північні роки нікому не стали в пригоді. Я носив по конторах трудову книжку, шукав місце метеоролога, радиста. Таких працівників не потребували. Відмовляли чемно:
— Тарасе Григоровичу, нам би когось молодшого. Ви хоч із комп’ютером умієте працювати?
Не вмів я тоді. Ми оселилися на околиці, біля ринку: винайняли кімнату в дерев’яному бараці. Піч, туалет у дворі.
— Майже вдома, — сказала Поліна.
Мене взяли стерегти склад будматеріалів ночами. Відсиджу в будці, удень посплю три-чотири години — і на овочеву базу, до фур. Картоплю там тягали мішками по п’ятдесят кілограмів. Жилавим я з півночі приїхав, але на сорок восьмому році спина вже не та.
Увечері на ліжку розігнутися не виходило. Я лягав на підлогу, а Поліна босоніж ходила по моїй спині.
— Тату, ти як старий кит, увесь у мушлях.
За кілька років знайшлося місце кочегара в шкільній котельні. Тепло, вугільний запах — наче знову станція. Там я й працював до січневого звільнення.
Навчання в Поліни йшло так, ніби вона надолужувала все, чого недоотримала в тих краях.
Відмінниця.
Брала участь у математичних олімпіадах. І малювати не переставала: дахи, вікна, ґаночки, знову будинки. У восьмому класі оголосила:
— Я вступатиму до інституту архітектури й дизайну, тату. На архітектурний.
За саме навчання можна було не платити, якщо вступиш на бюджет. Але перед тим потрібні були курси. А ще папір, ватмани, фарби, рейсшини, дорогі олівці, які можна було знайти тільки в одному магазині. Учителька сказала:
— І комп’ютер знадобиться. Зараз архітектор без нього не обійдеться.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.