Вона не плакала. За рік сльози в неї стали не такими, як раніше. Вони не приходили одразу. Спершу всередині ніби вимикалося світло, потім починало німіти обличчя, потім з’являвся біль під ребрами, і тільки потім — якщо вистачало сил — сльози.
Зараз сил не було.
Вона повільно підвелася, витерла брудну долоню об пальто й озирнулася. У сусідньому ряду чоловік у капюшоні поправляв вінок. Біля цвинтарної контори, метрів за двісті, виднівся сторожовий будиночок. Із труби йшов дим.
Олена пішла туди, майже не відчуваючи ніг.
У конторі пахло мокрими куртками, старим папером і дешевою заваркою. За столом сидів Микола Петрович, доглядач цвинтаря, сухий літній чоловік із червоними повіками. Він пам’ятав її. Усі тут пам’ятали тих, хто приходив надто часто в перші місяці.
— Олено Вікторівно? — підвів він очі. — Що сталося?
Вона хотіла пояснити спокійно, але слова зчепилися в горлі.
— Там… у сина… провал.
Микола Петрович насупився, встав, узяв із гачка куртку.
— Після дощів буває. Земля осідає.
— Ні, — Олена схопила його за рукав. — Ви подивіться. Там не осідає. Там діра.
Він глянув на її руку, на бруд під нігтями, і більше нічого не сказав.
За десять хвилин вони стояли біля могили. Микола Петрович присів, тицьнув палицею в край вирви, потім ще раз. Його обличчя змінилося не відразу, але Олена помітила, як він перестав мружитися, як стиснув губи.
— Треба покликати робітників, — сказав він тихо.
— Навіщо?
— Перевірити.
— Що перевірити?
Він не відповів.
До першої дня приїхали двоє робітників із лопатами. Олена сиділа на мокрій лавці біля сусідньої могили й тримала телефон обома руками. Вона подзвонила Дмитрові, але він не взяв. Подзвонила ще раз — короткі гудки. Написала: «Приїжджай на цвинтар. Терміново». Повідомлення лишилося непрочитаним.
Потім вона подзвонила Сергієві.
Колишній чоловік відповів роздратовано, на тлі чулися голоси й дзенькіт посуду.
— Олено, я на зустрічі. Що знову?
Це «знову» вдарило сильніше, ніж вона чекала.
— У Артема могила провалилася.
Пауза.
— Ну виклич робітників. Я чим допоможу?
— Вони вже тут. Микола Петрович сказав перевірити.
— Перевірити що? — у голосі Сергія майнуло напруження.
Олена почула його й одразу насторожилася. За рік вона надто добре навчилася розрізняти відтінки чужого страху.
— Не знаю. Приїжджай.
— Я не можу. У мене робота.
— Сергію, це могила нашого сина.
На тому кінці щось стукнуло.
— Не починай. Я приїду, коли зможу.
Він скинув.
Олена дивилася на потемнілий екран і відчувала, як усередині піднімається злість. Не гучна, не гаряча, а важка, як мокре пальто. За цей рік Сергій віддалився від неї так швидко, ніби смерть Артема була їхньою спільною помилкою, яку легше забути, розійшовшись по різних кутках. Вони давно були в розлученні, але до похорону ще могли говорити про дітей. Після — він став приходити тільки на обов’язкові дати, завжди з букетом, завжди зі стомленим обличчям, завжди їхав першим.
Робітники почали копати.
Кожен удар лопати віддавався в Олениних грудях. Земля була сира, важка. Один із робітників, молодий, із короткою бородою, весь час відводив очі. Другий, старший, працював мовчки, методично. Микола Петрович стояв поруч, теребив цигарку, але не закурював.
Олена не знала, скільки минуло часу. Двадцять хвилин, година, вічність. Ноги затерпли, пальці змерзли, але вона не могла піти. Коли лопата старшого робітника глухо вдарилася об щось тверде, Олена перестала дихати.
— Дошка? — спитав молодий…
