Старший нахилився, прибрав землю руками, потім раптом випростався.
— Миколо Петровичу…
Доглядач спустився на край ями, подивився вниз і вилаявся так тихо, що Олена радше прочитала слово за рухом губ.
— Що там? — спитала вона.
Ніхто не відповів.
Вона встала, зробила крок. Молодий робітник підняв руку, ніби хотів зупинити її.
— Не треба вам.
— Відійдіть.
— Жінко…
— Відійдіть!
Вона мало не зірвалася на крик. Робітник відступив.
Олена підійшла до краю. Унизу, під шаром сирої землі, лежала не труна.
Там був великий старий пластиковий контейнер, сірий, будівельний, із тріснутою кришкою. Один край його продавило, зі щілини стирчав шматок чорної плівки. Поруч валялися уламки дощок, але не трунних — тонких, як від ящика. Не було ні лакованої кришки, ні металевих ручок, ні таблички. Нічого.
Світ хитнувся.
Олена почула власний вдих — короткий, хрипкий.
— Де труна? — спитала вона.
Робітники мовчали.
— Де мій син?
Микола Петрович зняв шапку. Дощ одразу намочив його рідке волосся.
— Олено Вікторівно, треба викликати поліцію.
— Де мій син?! — закричала вона так, що чоловік у сусідньому ряду озирнувся.
Крик вирвався з неї рвано, як кров із рани. Вона хотіла спуститися вниз, але ноги підкосилися. Микола Петрович устиг підхопити її за лікоть. Молодий робітник побіг до будиночка.
Олена сиділа на землі, не відчуваючи мокрої глини під колінами, і дивилася в яму. Усередині контейнера щось було. Чорна плівка, пакети, мокрий картон. І запах — слабкий, важкий, хімічний, зовсім не цвинтарний. Пахло старим підвалом, пластиком, пліснявою і чимось солодкавим.
Вона згадала, як рік тому їй не дозволили відкрити труну.
«Після аварії обличчя сильно постраждало», — сказав Сергій, стоячи поруч. Він не дивився на неї. Свекруха, Галина Андріївна, тримала хустку біля губ і повторювала: «Не треба, Олено, запам’ятай його живим». Слідчий казав, що впізнання провів батько. Лікар казав, що документи оформлені. Дмитро стояв у коридорі, притискаючи долоню до рота.
Тоді Олена була не людиною, а уламком. Їй можна було сказати будь-що.
Вона все підписала.
Поліція приїхала за сорок хвилин. Потім приїхала слідча група, потім якийсь чоловік із похоронної служби, потім, нарешті, Дмитро. Він біг стежкою без шапки, у розстебнутій куртці, обличчя сіре.
— Мамо!
Олена сиділа в конторі, загорнута в чужий плед. Перед нею стояла склянка з чаєм, неторкнута. Руки все ще тремтіли.
Дмитро опустився перед нею навпочіпки.
— Що сталося? Мені тільки зараз телефон… Я був на складі, там зв’язку немає.
Вона подивилася на нього і вперше за багато місяців побачила в старшому синові не дорослого чоловіка, який усе вирішує, а хлопчика, який колись вів Артема за руку через двір і пишався тим, що брат кличе його Дімкою.
— Його немає, — сказала вона.
Дмитро кліпнув.
— Кого немає?
