— Артема. У могилі немає труни.
Він не зрозумів. Це було видно. Мозок не хотів складати слова докупи.
— Як немає?
Олена засміялася. Тихо, страшно. Сміялася кілька секунд, потім затулила рот долонею.
— Отак. Замість труни контейнер. Якесь сміття. Плівка.
Дмитро зблід іще дужче. Він підвівся, повернувся до дверей, але поліцейський біля входу зупинив його.
— Туди зараз не можна.
— Це мій брат.
— Я розумію. Працюють спеціалісти.
— Ви розумієте? — Дмитро ступив до нього. — У нас рік брат лежав невідомо де, а ви розумієте?
— Дімо, — покликала Олена.
Він озирнувся. У його очах була лють, але під нею — жах.
Увечері Олену відпустили додому тільки після пояснень. Вона розповідала одне й те саме кілька разів: коли прийшла, що побачила, кому подзвонила, хто копав. Слідча, жінка років сорока зі стомленим уважним обличчям, записувала акуратно, іноді ставила запитання.
— Хто займався похороном?
— Сергій. Батько Артема.
— Ви були присутні під час оформлення?
— Ні. Я… я майже нічого не пам’ятаю. Він сказав, що все візьме на себе.
— Труна була закрита?
Олена кивнула.
— Чому?
— Сказали, що після аварії не можна дивитися.
Слідча підвела очі.
— Хто саме сказав?
Олена відкрила рот і замовкла.
Хто?
У пам’яті все було перемішано: коридор моргу, запах хлорки, голос Сергія, хустка Галини Андріївни, чужі руки, що стискали її плечі. Здається, першим це сказав Сергій. Потім повторила Галина. Потім лікар говорив щось подібне, але вона вже майже не чула.
— Не пам’ятаю точно.
— Постарайтеся.
— Сергій. Мабуть.
Слідча нічого не сказала, тільки записала.
Удома Олена довго стояла в передпокої, не знімаючи пальта. На підлозі утворилася калюжа. Із кухні пахло гречкою — Дмитро встиг поставити каструлю, але не вимкнув вчасно, і каша пригоріла. У квартирі було тихо. Надто тихо для місця, де колись жили два сини: один грюкав дверима, другий вічно губив шкарпетки, обидва сперечалися через зарядку, сміялися ночами, їли просто зі сковорідки, залишали чашки на підвіконні.
— Мамо, знімай, — сказав Дмитро.
Він обережно стягнув із неї мокре пальто, як із хворої. Вона слухняно підняла руки. На кухні сіла за стіл. На клейонці лежала пачка старих документів, які Дмитро витяг із її шафи: свідоцтво про смерть, довідка про ДТП, квитанції з похоронного агентства, договір на місце поховання.
— Я завтра поїду до юриста, — сказав він. — І в похоронну контору. І до того… як його… Мороза, який тоді все оформляв.
— Якого Мороза?
— Мамо, ти не пам’ятаєш? Сергій привів якогось чоловіка. Віктор Мороз. Він ніби знайомий Галини Андріївни. Через нього труна, перевезення, все.
Олена дивилася на документи. Літери розпливалися.
— Я нічого не пам’ятаю.
Дмитро сів навпроти.
— Я теж мало що пам’ятаю. Я тоді ніби уві сні був. Але пам’ятаю, що Мороз увесь час квапив. Казав, краще не затягувати, тіло… ну… — він ковтнув. — Що треба швидше ховати.
Олена заплющила очі.
Була ще одна деталь. Маленька, тупа, як скалка.
У день похорону, коли труна вже стояла біля могили, вона підійшла й поклала долоню на кришку. Лак був холодний. Вона пам’ятала це виразно. І пам’ятала, що труна здалася дивно легкою, коли четверо чоловіків зняли її з машини. Тоді вона подумала: «Артем завжди був худий». Потім їй стало соромно за цю думку.
— Дімо, — сказала вона. — Ти пам’ятаєш, труна важка була?
Він підвів очі.
— Що?
