— Коли несли.
Дмитро насупився. Його пальці завмерли на краю аркуша.
— Я не ніс. Сергій сказав, що мені не можна, що я зірвуся. Несли якісь мужики зі служби.
— А Сергій?
— Сергій ішов поруч.
Вони подивилися одне на одного.
Телефон Олени задзвонив так різко, що вона здригнулася. На екрані висвітилося: «Сергій».
Дмитро простягнув руку.
— Увімкни гучний.
Олена натиснула кнопку.
— Олено, — голос Сергія був рівний, але надто швидкий. — Я щойно дізнався подробиці. Ти де?
— Вдома.
— Я зараз приїду.
— Навіщо?
Пауза.
— Як навіщо? Треба поговорити.
— Про що?
— Не телефоном.
Дмитро присунувся ближче.
— Тату, — сказав він жорстко, — ти знав?
На тому кінці стало тихо.
— Дмитре, не лізь.
— Ти знав, що в могилі немає труни?
— Що ти верзеш? — спалахнув Сергій. — Ви обоє в істериці. Там розберуться. Може, помилка цвинтаря, може, старе поховання, мало що.
— У могилі Артема контейнер зі сміттям.
— Я сказав, розберуться!
Олена стиснула телефон так, що побіліли кісточки.
— Ти впізнавав тіло?
— Так.
— Ти бачив Артема?
— Олено…
— Відповідай.
— Так, бачив.
— Чому мені не дали?
— Бо там було страшно! Я тебе пожалів!
— Ти мене пожалів? — вона тихо засміялася. — Ти рік мене жалів, поки я носила квіти до сміттєвого контейнера?
— Не кажи так.
— А як казати?
