Сергій задихав важко.
— Я приїду.
— Не треба.
— Олено…
— Завтра слідча ставитиме тобі запитання. Там і поговориш.
Вона скинула виклик.
Дмитро довго мовчав. Потім встав, підійшов до вікна і вдарив кулаком по підвіконню. Не сильно, але шибка здригнулася.
— Я вб’ю його, якщо він…
— Не кажи так.
— Мамо, а що мені казати? Що? Він наш батько. Він ховав Артема. Якщо він у цьому замішаний…
Олена підвела погляд.
— Я хочу знати, де мій син.
Ця фраза стала єдиним змістом наступних днів.
Розслідування почалося повільно, в’язко, як усе в звичайному житті, де навіть жахливе мусить пройти через кабінети, заяви, експертизи, запити. Контейнер із могили забрали. У ньому виявилися будівельні відходи, стара плівка, шматки дощок і кілька мішків із землею. На одному з мішків знайшли наліпку з назвою невеликого складу ритуального приладдя, який давно закрився. Труни не було. Людських останків не було.
Олена кілька разів ходила у відділок, сиділа в коридорі на жорсткій лаві, тримала теку з документами й дивилася, як люди заходять і виходять, скаржаться на сусідів, пишуть заяви про зниклі телефони, сперечаються з черговим. Її біда була величезною, але довкола неї життя й далі лишалося дріб’язковим, галасливим, роздратованим.
Слідча, яка назвалася Іриною Павлівною, не обіцяла швидких див.
— Ми піднімаємо документи по моргу, похоронній службі, цвинтарю. Перевірятимемо підписи, маршрут перевезення, камери, якщо збереглися записи. Але минув рік. Багато чого могли знищити за строками зберігання.
— Отже, нічого не знайдете?
Ірина Павлівна подивилася на неї спокійно.
— Знайдемо те, що можна знайти. Але ви теж згадуйте. Будь-яка деталь важлива.
Деталі приходили вночі.
Олена прокидалася о третій чи четвертій, сідала на ліжку й хапалася за блокнот. Писала уривки: «Сергій казав — не відкривати», «Мороз квапив», «Галина плакала, але без сліз?», «Діма не ніс труну», «квитанція без печатки?», «Артем за тиждень до аварії сказав: “Мамо, якщо що, ти тільки Дімці вір”».
Останній спогад ударив особливо боляче.
За тиждень до загибелі Артем приходив до неї ввечері. Він жив окремо, винаймав кімнату неподалік від роботи, але часто забігав «на п’ять хвилин» і лишався вечеряти. Того разу він був дивний: зняв куртку, але не повісив, а поклав на стілець; їв суп, майже не підводячи очей; на запитання, що сталося, відмахнувся.
— Мамо, ти тільки не хвилюйся.
— Коли ти так кажеш, я вже хвилююся.
Він усміхнувся, але кутики губ здригнулися.
— У нас на складі мутна історія. Я, здається, дещо знайшов.
— Що знайшов?
— Потім розкажу. Треба перевірити.
— Артеме.
— Мамо, правда. Не лізь. Там дорослі дядьки, гроші, договори. Я сам.
Вона тоді розсердилася.
— Ти мені в п’ять років теж казав «я сам», коли намагався чайник увімкнути.
Він розсміявся, потім раптом обійняв її ззаду, міцно, по-хлоп’ячому.
— Якщо що, ти тільки Дімці вір, гаразд?
— Що означає «якщо що»?
